Остап Сливинський - Адам

І тепер, такий же, як Він — усміхнений і безмовний, — ти нарешті лежиш, захлинувшись словами води. Сашко
«Знаєш, коли я вперше подумав про — хто його знає — смерть чи безсмертя? Коли зі старого сільського автобуса, яким я їздив до школи, одного разу повикидали сидіння, щоб возити ним сіно. Він був ніби опудало на колесах. Їздив тією самою дорогою — бо іншої не було — лише перестав зупинятися на зупинках. Багато років по тому дідусь, коли вже мав дуже тяжкий склероз, так само минав нас, не впізнаючи, щільний і порожній, як камінь. І я уявляв, що він уже бродить своєю смертю, і невідомо, чи буде інша. Тепер я собі думаю: що, коли ми безсмертні? Лише непомітні, як все, що знаходить своє досконале призначення? І хтось багато разів нас кладе і випорює, ніби шов, аж поки він стане міцний і зовсім невидимий?». Алінка
У дванадцять років я мала короткі сни, в яких було сумно й нічого не діялось. Я прокидалася й читала під ковдрою, на сцену перевернутої долоні виходили змоклі вершники. Рибалки обмінювалися короткими командами, стоячи над озерами з дрібненьких слізок.                                              А вранці можна було дивитись на себе у дзеркало і ворожити зі соляних стежин. Я була приміткою до великої комети, котра ще ховається. І якби серед ночі хтось раптом постукав у дах, я, певно, встала би відчинити. Світло не розрізняє адресатів. Світло — це я. Аліна
Танцювала, бо вечори ще теплі, і  світ закручувався, як килим після міського свята, і були світла над червоним листям. Танцювала, бо хотіла повернутись і знала, що уява не воскресить речей. Танцювала, бо хай краще тіло пригадує: так прокинулася, так засинала на вогкій палубі, так чекала, доки повантажать речі. Так бігла