Остап Сливинський - Адам

з грядки мокрих ірисів, Із каламутної телефонної кабіни, де чути лише перестук дощу, З кольорових іграшок, прикритих цератою, з наших надій, Що їх вистачило б на кілька заблуканих в океані флотилій, Зі знаків, які залишала для нас полохлива рука. Любов схожа на пральку, що впала у море, ще Повна білизни. Що ми могли знати тоді? Що рука, котра проводить світло за нами, тим часом місить наш одяг У прозорих обертових дверях? Що любов, обпливаючи острів, колись розділиться на рукави, Як мова на діалекти: праворуч — твоя, відважна й швидка, як Прапорець, вистромлений у безконечність, Ліворуч — моя, приглушена, ніби сурмач, Якого змусили грати у шафі, повній чужих плащів? V. 2002, Варшава
Загубив телефон, ключі, адресу дому, де маю провести дві наступні ночі, голова тяжка, як оберемок намоклого листя, всі ліхтарі покірно горять, і наближається стіна дощу з подвійно освітленої частини парку, батьки знімають дітей з кольорових пластикових гірок і натягають їм капюшони, все розрізане навпіл, по цей бік — ще сухість і поспіх, а там — інший світ, тінь Світло баламкає, ніби ватяний дзвін, у якому мене нема Я мугикаю, обертаюсь за звуком і намагаюся розрізнити Звідти приходить хтось, демон хитання, грає мокра сурма У тебе вирване дно, каже він з-за спини, тебе неможливо вбити Вода
(Бог у деталях)
Він був так само близько тоді, коли ти — ще дитина — вперше побачив Його у деталях, відкритого й втомленого, тихішого з кожним ударом, як вена, схожого на якусь церкву біля залізниці чи доброго пса, що чекає господаря на виході з лісу, Як і тоді, коли ти, ледь живий, тонув у шумі коліс, що шелестіли мокрим асфальтом, а Він явився нечітко, як побіліле тіло крізь кригу, й вода, ховаючись у сльоті й скрапуючи на тебе по блискучих листках живоплоту, щораз упертіше намагалася забрати тебе назад.