Марія Микіцей - Плетиво (Збірка віршів)

Ти побачиш, що трапиться. Вперше, і вдруге, втретє — так вимовляють свідчення і закляття. Так дітлахи ховаються в очереті, кожен – володар снів, від страху закляклий. Так відчиняють іржаву браму назустріч пану, так із скрипучих піхов клинок виходить… Леле мій, брате мій, друже, не все пропало, досі весна і сонце встають на сході. Досі тримають слово, хто звик тримати, хижі клинки сталеві і автомати.

Марія Микицей:

хижі клинки сталеві і автомати. І навіть ночі найдовшої буде замало Щоб оспівати їх мужність і їх звитягу Біля вогнів жертовних до самого неба До зірок прекрасних на їхню честь названих І голоси жіночі пахучі як коси в любистку викупані Легенди про них складатимуть Перучи сорочки вишивані у стрімких потоках холодних

Юлія Баткіліна:

Перучи сорочки вишивані, співали камінню, мосту і лататтю, В сорочках вишиваних виходили на береги до багаття. А на вишивці – сонця квіткові, казкові птахи. Хто торкнеться лихий? Вирушаючи в путь, напинали знамена і білі вітрила, Бо печаль гостювала у нас, але нас не скорила. Всі колись залишаємо світ, наче сонце вночі, як іде на спочин. Наші стиглі життя у саду, золотаві, бокаті. Наші стиглі життя у саду, садівник у дорозі. Виглядайте коханих зі шляху, стрічайте на розі, виглядайте усіх, хто пішов у піснях і тривозі, і вітайте у хаті. Виглядайте усіх, хто пішов у піснях і тривозі

Юлія Баткіліна * * * Тихий голос шепоче: «Чи ти тепер не жива? Чи бриниш, як струна, як натягнута тятива? Чи боїшся щурів, і крові, і висоти, чи бува відбоялась ти? Чи не сталося так, що твій біль тебе лікував?» І, хоч зір мій – мара, туман, почорніле скло, сонце сіло, а небо і спрагло і запеклось, я тягну собі в лігво мотиви і молитви, і казки, для живих, живим. Проростають вони, і кожна – гнучке стебло. Тихий голос мені співає таке і так: «На обпалених пустирях поростуть міста.