Симона Вілар - Щаслива суперниця

Я вийшов і звелів, щоб ця жінка забиралася куди завгодно. І вона дійсно виїхала — в Уолсингем, замолювати гріхи перед знаменитою статуєю Діви Марії. Але мене це не зворушило.

Не менш дивно поводилася й Гіта, яка прибула в Тетфорд, де мало відбутися покладання тіла Адама в родинну усипальницю Армстронгів. Спочатку я тільки відчував подяку за те, що вона прийшла підтримати мене в настільки сумну годину. Мені не було справи до лордів і прелатів, які прибули туди, але Гіта — Гіта по-справжньому любила хлопчика. О, якби небо не звело мене з Бертрадою, якби в мене вистачило мужності витримати спокусу владою і залишитися з тією, котра давала мені щастя й любила моє малятко… Ось про що я думав, дивлячись на її постать у жалобному вбранні серед юрби вельмож під похмурими склепіннями, й по тому, як усі розійшлися, вона ступнула до мене…

Я знаю, що чоловік не повинен виявляти слабкість. Однак я схилив голову їй на плече й застиг, відчуваючи, як її маленька рука торкається до мого волосся. Цієї миті Гіта мовила:

— Якби я могла знати, нізащо не відпустила б Адама в Гронвуд того вечора.

Я вражений був ненавистю, яка пролунала в її голосі. Моя Гіта, маленька послушниця, уособлення доброти — й раптом така лють! Тоді я запитав її думки про все, що сталося.

Гіта відсторонилась.

— Мені нема чого сказати. Але графиню Норфолкську я б не підпустила до своєї дитини на відстань польоту стріли.

Її дитина була й моєю. Крихітка Мілдред. Мені так хотілося побачити її, взяти на руки. Моє єдине живе дитя. У тім, що в нас із Бертрадою не буде дітей, я не сумнівався ні миті.

Але ось я знову лежу на краєчку подружнього ложа. Мірне дихання Бертради свідчить, що вона заснула. Я підвівся й глянув на неї. Жоден інший чоловік не залишився б байдужим, якби виявився в ліжку з такою красунею. Закинута за голову білосніжна рука, по-котячому м’яка й хвилююча поза, складки легкого лляного напинала підкреслюють вигин високого стегна, а хвиля темного кучерявого волосся струменіє по плечах і грудях. Поруч зі мною спала прекрасна жінка, яка бажала примирення й, можливо, нового життя, але я задихався поруч із нею.

Я безгучно встав, запалив свічку та зійшов нагору, в кімнату, де зберігався наш гардероб. Там, серед привезених мною речей, був кофр,[3] якого я не дозволив розпаковувати. Я відімкнув потаємний замок, витяг туго згорнутий сувій прохолодної мерехтливої тканини й припав до неї обличчям. Полум’я свічки кидало м’які відблиски на тканину, й вона блищала та мінилася. Атлас! Його зовсім недавно почали привозити в Європу купці, а в Англії про нього й уявлення не мали. Цей сувій призначався для Гіти — тканина була ясно-сіра, барви її очей. Про це я думав, сплачуючи за неї арабському купцеві в далекому Єрусалимі, гаючи дні на кораблі, що плив уздовж берегів Європи, споряджаючи обоз із охоронцями-тамплієрами, яким окремо було звелено доставити в Гронвуд цей кофр. Я з хвилюванням уявляв, як одного разу піднесу цей подарунок внучці Херварда Вейка й розповім, який шлях він здійснив, щоб стати оправою для її краси. Тоді вона зрозуміє, що я невідступно, щодня й щогодини пам’ятаю про неї. Ці найтонші димчасто-сріблясті відблиски й переливи заковзають по її грудях, огорнуть її стан, заструменіють уздовж струнких ніг. Жіночий одяг, пошитий із атласу, і в півмороку нічого не приховує від чоловічих очей. А якщо доторкнутися до тканини й відчути під її прохолодною шовковистістю пружність теплої шкіри… Присягаюся небесами й пеклом — я бажав Гіти більше за життя! Але Пенда виразно дав мені зрозуміти, що цими плотськими бажаннями я знову ввергну її в безодню безчестя. І ось усе, що мені залишилося, — увіткнутися обличчям у клапоть атласу, призначеного для неї, і дати волю уяві…

Я стрімко вибіг з кімнати й кинувся сходами вниз. Неначе збожеволів від пристрасті, яка пожирала мене, вдерся у велику залу та взявся розшукувати серед челяді, що спала на матрацах, одну з повій, котрі валандалися в Гронвуді. Такі жінки неминуче з’являються там, де багато молодих неодружених чоловіків. Я не заважав їм займатися їхнім ремеслом, якщо це нікому не шкодило. Просто намагався не помічати їхньої присутності, й дивно, що я не помилився, а миттєво відшукав у півмороку зали саме одну з цих жінок. Коли я накинувся на неї, то був схожий на тварину, яка втратила голову від побаченої самки.

Лише згодом, уже повертаючись до подружньої опочивальні, я подумав, що моя поведінка викличе подив. Що за примха — втекти від красуні-дружини заради розваг із дівкою?

І тільки в Гронвуді мене могли зрозуміти. Тутешня челядь не любила графині, хоча я не побився б об заклад, що завтра ж вранці їй не донесуть про подію…

Наближався час ярмарку, купці й ремісники почали з’їжджатися загодя, щоб зайняти найвигідніші місця. Прибувала й знать із челяддю та почтом, і я строго стежив, щоб Бертрада не надавала переваги жодній із груп місцевих дворян.

Серед запрошених були настільки поважні та родовиті власники маєтків, як лорд Вільям д’Обіньї, сімейство де Кларів, могутні Рідверси, приїхав і мій шериф де Пені. Слідом за ними з’явилися й усі єпископи Східної Англії — Тетфордський, Норіджський та Ілійський. Усе це були люди впливові, які зналися на політиці, й не дивно, що між заздоровницями на честь королівського дому точилися розмови про те, що гряде, коли, не доведи Господи, короля Генріха не стане.

І дивна річ — усі ці лорди, що постійно гризлися між собою, і їхні дружини зійшлися на думці, що ні Матильда, ні Теобальд Блуа не зможуть довго залишатися в Англії, а значить, у країну буде призначено намісника. Ніхто