Симона Вілар - Щаслива суперниця

й упорядкувати дорогу, що вела до Гронвуду, а значить, цього року приплив торговців буде ще більшим. Тепер я взявся до облаштування причалів на Уїссі, почав розсилати запрошення знаті, повідомляючи, що на торгах у Гронвуді будуть виставлені коні нової породи, виведеної в моїх стайнях. З одного боку, я розпродам своїх коней, а з іншого — спробую помирити тих, кого встигла посварити Бертрада.

Я навідав Незербі та інші манори, а також пасовиська й кошари, спостерігаючи за тим, як стрижуть овець. У Норфолк здавна наїжджали торговці з Фландрії, вовна наших тонкорунних цінувалися в них як ніяка інша, тому займатися вівчарством у графстві було куди прибутковіше, ніж вирощувати хліб або овочі.

Я мав намір продати вовни цього року не менше, ніж на триста-чотириста фунтів, тому не тільки спостерігав, як іде робота, а й сам часом брав у руки ножиці, роздягався до пояса та брався до роботи нарівні з орендарями й селянами. Проста праця дозволяла відволіктися від сумних думок, які не давали мені спокою.

За тиждень до відкриття ярмарку в Гронвуд прибула моя дружина, й відразу стало зрозуміло, що вона рішуче прагне примирення зі мною — незважаючи на те, що я не поспішав послати по неї в абатство. Бертрада не застала нікого в замку й негайно подалася розшукувати мене серед пасовиськ і кошар. Я повинен був передбачати цей її крок, але тепер уже нічого не міг вдіяти — її поява виявилося для мене несподіванкою.

Бертрада ж сяяла у своєму вбранні з переливчастого оксамиту барви старого вина, її прозора чорна вуаль іскрилася золотими візерунками, а висока шапочка з пласким верхом мала вигляд корони. Вона наблизилась і опустилася в настільки стрімкому реверансі, що клаптики вовни, які засівали землю, розлетілися навсібіч, немов пластівці снігу в заметіль.

Я з жалем відпустив вівцю, яку нагледів для стрижки, і не поспішаючи витер піт із чола тильною стороною кисті. Мої долоні були замащені салом, яким просочилася вовна, й не могло бути й мови про те, щоб я взяв дружину в обійми.

Зусібіч на нас дивилося безліч очей, навіть стригалі покидали роботу.

— Слава Ісусові Христу, міледі. Прошу пробачення, що ви застали мене в неналежному вигляді.

Вона намагалася здаватись шанобливою і задоволеною. Але коли посміхнулася, я помітив тонкий шрам, що перетинав її верхню губу. Він був уже майже непомітний — обличчя моєї дружини значно більше псував вираз бридливості й зневаги до заняття простолюду, якому я віддавався.

— Чудово, мілорде! Я застаю вас, зятя короля й володаря цілого графства, за настільки грубою справою. Та ще в таку спеку. Пил, бруд і сморід. Фе! Чи не здається вам, що при цьому страждає і моя гідність?

Бертрада залишалася Бертрадою. Її вдавана смиренність копійки не була варта, й люб’язність — так само. У першу чергу її цікавили подарунки, привезені мною з Леванту, а також подробиці церемонії присяги, що відбулася в Ле Ман. Побіжно вона повідомила, що, дбаючи про порядок у замку, виписала з Франції нового доглядача-каштеляна, з яким я вже, ймовірно, познайомився. Я кивнув. Мені, звісно, відрекомендували цього чорнявого француза, але я ще не мав можливості скласти про нього думку. Не дочекавшись похвали за свою ретельність, Бертрада ще раз висловила невдоволення та почала прощатися.

— Якщо ви, мілорде графе, не бажаєте поїхати зі мною, повертайтеся до своїх смердючих овець. Ненавиджу запах кошари й боюся, що після цієї поїздки шлейф моєї сукні доведеться мити з найміцнішим лугом.

Я її не затримував. Але ввечері, сидячи біля відчиненого вікна в соларі, ми цілком спокійно розмовляли, обговорюючи майбутній прийом гостей у Гронвуд-Кастлі, пов’язаний із ярмарком. Я перелічував імена запрошених, Бертрада рекомендувала, кого й де варто розмістити, але часом я помічав, як хижо здригається рожевувата смужка шраму в неї над губою — ніби вона намагається приховати посмішку. Напевне, вона не сумнівалася, що в результаті її інтриг серед скликаної мною знаті спалахнуть сварки, й уже тоді вона побавиться! Але я пам’ятав і про те, що зараз Бертрада прагне до примирення, а значить, готова йти мені назустріч. А мені було необхідно, щоб вона взяла всі турботи про гостей на себе.

Щоб підкріпити своє прохання, я підніс їй привезені зі Сходу подарунки: маленьку кумедну мавпочку, рідкісні ласощі, запашні притирання, тонкі, як дим, вуалі.

Підношення вбивці мого сина… Але ми повинні були знову навчитися існувати разом. Лише існувати, бо нічого більшого я не міг. Навіть доторкатися до цієї жінки. І коли пізнього вечора ми лягли, то влаштувалися на протилежних кінцях широкого ложа, не роблячи ні найменших спроб до зближення. Хоча обоє не спали.

Я прикрив очі зігнутою в лікті рукою. Проведене мною минулої осені дізнання дійсно підтвердило, що загибель Адама — нещасний випадок. Але дещо мене бентежило й сьогодні. Наприклад, непояснене падіння Бертради з коня того ж дня, коли їй довелося пішки добиратися до замку. Інша справа, коли взимку її скинув із себе Набіг. Це був дужий, норовливий кінь, мені самому часом непросто було з ним упоратись. Але Бертрада вирушила на прогулянку на чудово виїждженій білій кобилиці, відомій своєю лагідністю. І Адам повернувся з фенів саме на цьому коні. Причина? Нібито білу арабку виявили без вершниці біля Тауер Вейк, і Гіта дозволила Адамові верхи на ній поїхати в Гронвуд. Але як кінь Бертради виявилася у володіннях Гіти? Що там знадобилося графині?

Півроку тому я не ставив запитань, а ладен був накинутися на Бертраду й розтерзати її на шмаття. Добре, що поруч виявився Пенда й утримав мою руку. Але й Бертрада здивувала мене. Щоб довести свою невинність, вона простягла долоню над полум’ям свічки й тримала доти, поки не запахло горілим м’ясом.

— Душею своєю і серцем присягаюся, що не хотіла вбивати Адама! — промовила вона, скрикнула й знепритомніла.