Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

бульки, лимончик до чаю, борошна пачку й м’якого сиру – домаш-

нього, мені одна пацієнтка принесла.

Жінки далі говорили про щось своє, потім подалися на кухню і

там закипіло, засвистіло. Снідали у вітальні, обговорюючи все ту ж

Ліду, останні політичні новини і жахливе зростання цін.

Коли Мая пішла, Софія Володимирівна ще якийсь час поралася

з хатніми справами, витирала пил із полиць, протирала фотографії

в рамках, посуд у креденсі, підмітала веранду. За тими клопотами й

минув день, такий короткий взимку. Знову стало темно й по-святко-

вому затишно. Приготувавши таку-сяку вечерю й посидівши з нею

перед екраном телевізора спочатку за новинами, а потім і за пере-

глядом легко передбачуваної серії чомусь вподобаного серіалу, пані

Софія ретельно вимила посуд, запарила собі чаю й пішла до свого

улюбленого крісла перед вікном.

Минуло дві години і вчорашня історія почала повторюватися: з

тією, хіба, різницею, що цього разу бабця не налякалася ліхтаря й ні-

чого не розлила. Приблизно в той самий час, що й учора, з’явилася

темна – цього разу жіноча – постать, котра рухалася в пелені снігу

повільно й ніби навпомацки, ось вона схилилася й вклякла біля ліх-

таря, залишаючи в таємному сховку щось невідоме, потім ще кілька

секунд – і постать зникла. Софія Володимирівна чекала цього момен-

ту. Їй потрібен був речовий доказ, аби Мая, а в разі потреби і всі інші,

їй повірили. Старенька накинула на плечі в’язану хустку, поспіхом

надягнула капці і так – простоволоса – побігла на вулицю. Якщо б

хтось і далі спостерігав за нею з її спостережного пункту, з вікна, то

побачив би, як маленька згорблена постать, сиве волосся на голові

якого аж ніби підсвічувало снігові й ліхтарю, стрімголов, як швидко

це тільки можливо в її віці, підбігла до ліхтаря, сягнула рукою донизу

й витягла звідти маленький згорток, настрашено покрутила головою

навсібіч і побігла до свого двору.

З розгону майже встрибнувши до свого крісла, Софія Володими-

21

рівна підсунула лампу ближче й тремтячими руками відкрила згор-

ток. Згорточок був щільно обмотаним цупким папером, далі йшов

шар поліетилену – вочевидь, аби вміст не набрався вологи, далі знову

йшов шар все того ж цупкого паперу, а під ним один аркуш із зошита,

дрібно списаний акуратним жіночим почерком із нахилом вправо, а

в ньому – пожовклий кленовий листок.

Стара уважно оглянула кожен спочатку папір, потім поліетилен і

навіть листок, але, не знайшовши нічого вартого зацікавлення, взя-

лася за читання листа.

« Любий мій, рідний, милий, привіт!

Я безмежно рада, що ти таки написав до мене. Я так тішилася вчо-

ра твоєму листові! Дякую! Ти навіть не уявляєш собі як це мені допо-

могло! Справді дякую!

Я весь час думаю про тебе. Знаю, може, це й по-дурному, та все

одно я весь час думаю про тебе. Часом мені страшно, дуже страшно.

За тебе, дорогий мій, страшно. Я дуже боюся за тебе. Хоч і впевнена,

що все буде гаразд, ти ж у мене такий... такий мужній, такий сильний.

Я знаю, що ти все зможеш, що все буде гаразд, я вірю в це.

Відколи ти зник, я тільки те й роблю, що думаю про тебе. Ще й

робота в мене така дурна, я маю цілу купу часу на роздуми, цілими

днями сиджу в тій бібліотеці і думаю, прокручую в голові найрізно-

манітніші варіанти, намагаюся все зрозуміти. І коли хтось прийде,

просить якусь книжку, то я наче зі сну вистрибую, повертаюся до

життя, але то дуже накоротко, дуже, а потім знову я сама і знову ду-

маю про тебе...

Ввечері, коли приходжу додому, беру якусь газету чи всядуся пе-

ред телевізором, аби чоловік не бачив, в якому я стані, сиджу так і

ніби дивлюся перед собою, а насправді бачу тебе. Приготую швидко

вечерю і всядуся перед телевізором. Добре хоч, що чоловік на мене

уваги не звертає, сидить собі в своєму комп’ютері і не сіпається до

мене з розпитуваннями. Раніше мені це не подобалося, ну, те, що я

йому нецікава, а тепер мене все влаштовує, не хочу, аби хтось ліз мені

в душу.

Так ось, сиджу так цілий вечір, а потім, вже коли й чоловік піде

спати і я зостануся нарешті сама, вимкну світло, сяду перед вікном

22

– і як розревуся! І не можу стримати себе, дивлюся в ніч, на той сніг і

холод, на чорну-чорнісіньку темряву і реву, плачу... Думаю – а як там

тобі, чи не холодно, і чи ти не голодний, і де ти, чи ще десь близько чи

вже далеко, може, навіть в іншій країні...

І потім довго ще заснути не можу, лежу, очі заплющу – і згадую,

згадую. Згадую як нам було добре разом цієї осені, і якою прекрасною

й теплою була ця осінь, і небо було таке високе-високе. Ми гуляли з

тобою й ти тримав мене за руку, як дитину. І так мені було спокійно

й затишно тоді, я нічого-нічого не боялася, мені просто було добре,

я була щасливою, бігла на побачення з тобою, як старшокласниця, як

стояла перед дзеркалом і розглядала себе, вибирала сукні, аби тільки

тобі сподобатися. Я була такою щасливою!

Той час, я його називаю «нашим», так швидко минув! Я знала, я

вже тоді знала, що все це має колись закінчитися, розуміла, що по-

переду нас нічого не чекає, але мені було настільки добре з тобою, що

я намагалася відганяти від себе ті думки подалі.

Ми гуляли з тобою, безкінечно говорили, кохалися, дивилися на

захід сонця, і ти постійно тримав мене за руку. Я думала, що таке

може бути тільки у фільмах. Але ні, тобі вдалося зробити мене щас-

ливою, подарувати мені найкращі дні в моєму житті. І хоч зараз я

страждаю, воно вартувало того!

Зараз, у пам’ять про ті наші прекрасні дні, я дарую тобі цей ось

кленовий листок. Я підняла його в одну з наших прогулянок,