Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

були разом. Сьогодні в тебе День народження, тож хай пожовклий

листочок подарує тобі хоч трохи тепла серед зими, тепла і моєї лю-

бові.

Добре, що ти написав, що ми більше не побачимося, добре, що не

тішиш мене ілюзіями й надіями. Я розумію, що тобі треба звідси ті-

кати. Я все розумію, я на твоєму боці, знай. У серпні, коли ти так не-

сподівано з’явився, я не думала, що так швидко зможу покохати тебе.

Спочатку я навіть не вірила, пам’ятаєш, що ти втік із в’язниці?! Аж

надто ти несхожий на злочинця і в’язня. Ні, ні, тільки не подумай, я

знаю, що то був нещасний випадок і у в’язницю ти потрапив майже

випадково, і розумію чому вирішив втекти, десять років за неумис-

не вбивство – це забагато, безкінечно багато, але, навіть попри твою

поголену голову, я ніяк не йняла віри, що ти можеш бути в’язнем.

23

Ти ж такий інтелігентний, вихований, розумний! Ти правильно зро-

бив, що втік, таким, як ти, не треба бути у тюрмі, тобі треба жити,

насолоджуватися життям.. Але й справді, спочатку я не вірила, і не

розуміла, чому ти так дивно поводишся в людних місцях, постійно

озираєшся, вибираєш найвіддаленіші столики в кав’ярнях. Та я вірю

тобі. І люблю тебе.

Ти так дивно зник. Просто взяв і зник. Зовсім. Я ж у перші дні

приходила до тебе додому, стукала. Думала, ти просто мене бачити

не хочеш. А потім до мене на роботу прийшла поліція, вони питалися

звідки я тебе знаю і що я робила біля твоєї квартири, але ти знаєш,

що я нічого їм не розповіла. Вони знайшли твій слід і хочуть впійма-

ти, правда ж? Тому ти тікаєш? Тільки тому?

Дякую тобі ще раз, що ти сказав мені правду. Це мужньо й гарно

з твого боку – сказати, що ми більше ніколи не побачимося. Так мо-

жуть зробити тільки справжні чоловіки. Дякую тобі за це і за те, що

ти був зі мною, за все – дякую.

Ти був найкращою сторінкою мого життя, його наймилозвучні-

шою музикою і я сприймаю тебе, як подарунок долі. Короткий, як

зойк, але прекрасний. Дякую тобі ще раз, я люблю тебе.

І знай – мені зовсім неважливо, що там у тебе з тією твоєю колиш-

ньою. Так, я знаю, що вона вагітна. Вона про це всім розказала і тепер

все містечко про це тільки й говорить. Я так розумію, що вона вагітна

від тебе.

Знаєш, може я трохи й ревную, але більше заздрю. Я б теж хотіла

бути вагітною від тебе. Мати дитину від тебе. Як подарунок, як спо-

гад. Як свідчення того, що все це було насправді: та осінь, ти, твоя

рука, високе й синє небо, листя, яке кружляло в повітрі, падаючи, со-

лодкий запах стиглого винограду... Я б теж хотіла бути вагітною від

тебе.

Де б ти не був, знай і пам’ятай: я люблю тебе, я люблю тебе, я лю-

блю тебе. Я вдячна тобі. І завжди, завжди чекатиму на тебе.

Цілую

Твоя, безмежно твоя Марійка».

Софія Володимирівна на льоту зловила сльозинку, котра, підступ-

но скотившись з ока, вже падала на білосніжний аркуш листа. Ста-

ренька відклала лист, зняла окуляри, поставила їх на стіл і задума-

24

лася. Що робити? Невже варто дзвонити до поліції? Адже так вони

зможуть впіймати злочинця! Він точно прийде сюди, за цим листом!

Боже, що ж робити? Боже, це буде скандал! А Мая мені не вірила!

Тепер всі повірять! Коли з моєю допомогою впіймають зловмисника,

ніхто вже не буде жартувати з моєї старості і хворобливої уяви! Ось

тоді Мая побачить! І газета про мене напише! Так, треба дзвонити в

поліцію!

Чи не треба? Зрештою, вона його любить. Але ж він злочинець! Як

можна, хіба можна любити злочинця? Це ж небезпечно! Любити лю-

дину, яка вбила! Хай навіть ненавмисно, але ж убила! Ні, таки треба

дзвонити в поліцію! І це той, що Ліду мамою зробить. Ах, то Мая зди-

вується. Думає, в моєму житті вже нічого цікавого не відбувається!

Ха! А Ліда ще мовчить, води в рот набрала, а сама ж то від свого ко-

лишнього кавалера завагітніла! А той, ти диви, не побоявся, вернувся

сюди і ховався. Ух, вбивця між людей ходив. Боже, Боже!

Софія Володимирівна знову надягла окуляри і ще раз перечита-

ла листа. Потім скрушно зітхнула і довго дивилася на своє весільне

фото, котре висіло на стіні. Ні, таки не варто дзвонити до поліції. Хай

вони самі розберуться, не варто наприкінці життя комусь все псу-

вати, влазити в чиїсь любовні історії. Вона, ця Марія, любить його,

а він, вочевидь, втікає, його вже не буде, може, навіть цього листа

не прочитає, бо вже десь далеко. Ні, хай це залишиться між ними й

історія розв’яжеться сама по собі, без її, Софії Володимирівни, втру-

чання. Треба піти й поставити того листа на місце. Якщо він прийде

– хай знайде й прочитає його. Треба поставити на місце.

Акуратно загорнувши кленовий листок в списані аркуші, пані Со-

фія запакувала згорток поліетиленом, а потім цупким папером – те-

пер він виглядав майже так само, як до прочитання. Знову накинула

на плечі хустку і же у веранді, кинувши, як то завжди в жінок, погляд

перед виходом у дзеркало, враз злякалася. А що, якщо він прийде у

той момент, коли вона кластиме згорток у їхній сховок під вуличним

ліхтарем. Він може її вбити, бо зрозуміє, що вона про все знає! Та ні,

ніхто її не помітить, вона сама добре розгледиться навсібіч перед тим

як поставити згорточок на місце! Боже, сімдесят три роки, а страхів

– як у дитини!

Відчинила двері і сніг з вітром аж вдарив її в обличчя. На вулиці

25

було порожньо, а хурделиця була такою, що межа видимості закінчу-

валася на відстані десяти метрів. Стара якусь хвильно пильно вдив-

лялася в обидва боки вулички, а потім швидко встромила пакунок в

щілину. Повернулася до хати, вимкнула світло в кімнаті і всілася біля

вікна. Вона, як і