Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

у голові бабці, як фігура під-

велася, обтрусила сніг з колін, і швидким кроком пішла в темряву

і снігову заметіль, весь час скрадливо озираючись. Незважаючи на

морок, все ж було очевидно, що це чоловік. Середнього зросту і, на-

певно, середніх років, бо волосся ще не сиве. Але чому він ходить без

шапки в такий холод? Чому так скрадливо озирався? І що, власне, він

шукав під ліхтарем? Дивно якось...

Втім, може він шнурівки зав’язував. Пані Софія зручніше вмос-

тилися в кріслі і знову взялася за свою книгу. Проте думка про за-

гадкового чоловіка все не давала їй спокою, кружляла довкола літер

на сторінках, чіплялася за коми і підстрибувала на крапках. Раз у раз

старенька відводила погляд і вдивлялася у вікно невидячими очима,

думаючи про щось своє. І тут сталося неймовірне – з темряви сто-

рожко вийшла струнка жіноча фігура, закутана в пальто і в неймо-

вірної дожини шалик; довге каштанове волосся жінки перепліталося

і розліталося від кожного кроку, хай навіть обережного, змішувалося

зі сніжинками і темним повітрям, ховало обличчя.

18Софія Володимирівна, як в найкращі свої роки, стрімко підвелася

з крісла й притиснулася до вікна, намагаючись у тій липкій темряві

розгледіти ту пекельну таємницю і драму, котра розігрувалася просто

за її вікном, немов якась різдвяна історія. Невідома жінка тим часом

присіла біля ліхтаря, оглянулася навколо і швидко встромила руку

в те місце, де сталева труба мала ввійти в землю. Пововтузившись

трохи, вона дістала якийсь маленький згорток чи пакунок – крізь

запітнілу, підперезану вигадливими візерунками шибку важко було

роздивитися щось напевно – і сховала до внутрішньої кишені свого

пальто. Далі так само швидко, як і прийшла, зникла в згущеному мо-

лоці сніжної ночі.

Старенькій по цей бік вікна стало страшно. Вона навіть хотіла по-

дзвонити подрузі, поділитися цією (чомусь їй здавалося, що жахли-

вою) таємницею, порадитися з кимось. Чи, може, варто одразу дзво-

нити до поліції? Але вони тільки насміються з неї, старої, скажуть,

що все вигадала її стареча уява... До того ж, правду кажучи, нічого

страшного й не відбулося, просто хтось собі обмінюється подарун-

ками чи чимось іншим, хай навіть у такий дивний спосіб. Обтяжена

всіма цими думками, Софія Володимирівна вимкнула світло й стом-

леними кроками подалася до спальні, там випила свій вечірній набір

піґулок і невдовзі заснула.

Розбудив її стукіт надворі. Так стукають черевиками на сходах,

обтрушуючи ноги від снігу чи болота, коли хтось збирається увійти.

Спочатку бабця подумала, що їй вчувається, але потім те сниво по-

чало справджуватися – спочатку скрипнули, а потім і гепнули двері

веранди. Значить, то вже Мая прийшла, вже десята ранку! Давненько

ж так не спала пані Софія!

За хвилину до кімнати, постукавши, ввійшла, війнувши свіжістю й

холодом, вся розчервоніла і розпашіла Мая, дільнична лікарка, котра

через день навідувала стареньку й приносила їй ліки, а часом і свіжі

газети чи необхідні харчі. Вони дружили здавна. Тому пані Софія й

могла дозволити собі зустріти гостю в нічному халаті, а в самої Маї

були ключі від будинку (ну, це вже зовсім про всяк випадок, якщо

щось станеться чи господиня якось вночі відійде в кращі світи – аби

не ламати двері, аби все тихо й спокійно).

– Ой, Софіє, ти не повіриш, що сталося! – вже з порогу, на ходу

19

роздягаючись, почала Мая. – Наша Лідка, ну знаєш, кардіолог наш,

так от, вона завагітніла! Сьогодні нам розказала!

– І тобі добридень, Майо! Ну й новини ти на хвості принесла! За-

вагітніла, і що?

– Та те, що чоловіка у неї ж немає! Вона ж сама живе! Ми в неї пи-

таємо – а хто батько, а вона каже, що це буцімто неважливо зовсім,

дитину вона сама виховуватиме, уявляєш? А на вигляд таки ніби по-

рядна жіночка і таке заявляє! Боже, куди ж цей світ котиться!

– Ох, яка ж ти в’їдлива! Та, може, чоловік не хоче дитину, а вона

вирішила залишити, таж за це хвалити варто, аборту, вбивства не чи-

нить! А ми всі, Майо, грішні перед Отцем Святим, так що нічого на

інших скоса дивитися!

– Софіє, моралізаторко знана, нічого ти не розумієш! Ну кажи хут-

ко, як сьогодні себе почуваєш, як спалося?

– Ой, дякую, спала, як дитина. Натомість тобі я маю й справді ці-

каву історію. У мене тут таке відбулося, ой, не повіриш! – аж сплесну-

ла в долоні Софія Володимирівна.

– Ну, що ж у тебе тут могло відбутися, радіо з ладу вийшло чи

мишка завелася? – хіхікнула підстаркувата лікарка.

– Цур тобі та пек з тими мишами! Не дай Боже мені такого щастя!

Ні, справді відбулося щось загадкове й таємниче! Вночі, перед сном,

я читала біля вікна і побачила, що якийсь чоловік спочатку крадько-

ма щось сховав під нашим ліхтарем, ось цим, глянь у вікно, а потім,

за годинку, певно, так само ховаючись, прийшла якась жінка, мені

здалося, що дуже гарна жінка, і з того сховку під ліхтарем забрала

якийсь пакуночок. Чи лист. Не знаю навіть що б це могло бути... і

чому вони так ховаються!?

– Софіє, от уже пригледиться тобі на старості всяке! Не думаю,

щоб було це насправді, нащо людям ось так щось переховувати, пе-

редавати потайки, зараз, Софійко, доба вже нова, є цей, інтернет, там

всі і пишуть і все надсилають, ніхто вже не пише листів, листівки, ба-

чиш, святкові теж ніхто не шле, всі пішли в інтернет, навіть в церкву

вже не ходять, ех...

– Ні, Майо, ну кажу ж тобі, побожитися можу, що все бачила на

власні очі, як от зараз бачу тебе! Тут щось не чисто, кажу тобі.

– Ет, грець із ним, Софіє, навіть якщо й було таке справді, то це

20

нічого серйозного, не бери собі в голову, просто люди бавляться собі.

Дорослі часом – як ті діти...

– Ні, нюхом відчуваю, що щось-таки мало відбутися, тут є якась

історія, має бути, це точно...

– Кажу ж – викинь із голови! Краще глянь що