Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

ріжку своїм мобільним телефоном. Вона зніяковіло підійшла і спи-

тала:

– Може, зайдете? Я вас чаєм пригощу!

– Не треба, дитинко. Я твій троюрідний дядько, ми з тобою ніколи

не бачилися. Давай я тебе обійму...

14Хвильку завагавшись, Катя підійшла до мене, обійняла, і в ту мить,

коли обійми, наче міраж, мали зникнути, я швидко витягнув з кишені

свій швейцарський ніж і одним різким ударом вштрикнув його в сер-

це моїй королеві. Вона помирала всього кілька секунд – не встигла ні

скрикнути, ні промовити жодного слова, лише легкий трем пройшов

крізь її тіло й душа вилетіла в неозорі простори Всесвіту. Добре, що

було темно, і я не бачив її очей. Я не впевнений, що зміг би витримати

такий смертельний погляд.

Я відніс її легеньке тіло під міст і акуратно, майже ніжно, поклав

його там. Залишався ще один «нюанс». Володя, її односільчанин і

друг. Той самий, котрого я розпитував сьогодні вранці в студентсько-

му буфеті хімфаку. Мало того, що він всім міг розпатякати про нашу

зустріч, він міг ще й детально описати мою зовнішність.

Я повернувся до тіла Каті, попорпався в її кишенях, і в задній ки-

шені джинсів знайшов мобільний телефон. У ньому знайшов номер

аж двох Володь, але добре, що телефон мав фотокамеру, і обидва кон-

такти мали фото. Вибравши «свого» Володю, я написав йому таке

повідомлення з телефону Каті: «Привіт. Вийди, будь ласка, до мосту

перед гуртожитком, я хочу з тобою поговорити. Але нікому не кажи

– розмова таємна. Чекаю. Катя».

Хлопець вийшов з дверей гуртожитку рівно через дванадцять хви-

лин. Видно було, що він напідпитку. Ще на східцях запалив собі си-

гарету. З ним я вовтузитися не збирався, тому як тільки він увійшов

у темінь між дерев я зразковим, мабуть, ударом ножа повалив його

на землю і сам впав на нього. Хлопець ще дихав. Живих свідків за-

лишати я не збирався, тому завдав контрольного удару ножем в ді-

лянку серця і за якусь хвилину справу було вирішено. Відтягнув – бо

нести було важко – його тіло під міст і залишив неподалік від Каті.

Спустився до річки і вимив свій ніж, бо викидати його не хотілося

– швейцарський, як-не-як, та й на риболовлі ще не раз згодиться.

Вийшов на вулицю і попрямував додому. Вдома випив віскі, по-

курив і пішов до душу. Потім сів за столом і знову запалив цигарку,

почав розмірковувати. Отже, на моїй совісті вже два трупи. І це ще не

все. Адже ясно, що цей Володя як мінімум розказав про нашу розмо-

ву своїм співмешканцям по кімнаті, а це ще три особи, котрих треба

прибрати. Плюс Таня – офіціантка з «Венеції», бо вона могла поміти-

15

ти як я маніакально спостерігав за дівчатами в той вечір. Плюс так-

сист, який бачив, що я відмовився від машини одразу після того, як

дівчата вийшли з ресторації. Всього п’ять осіб. Крім того, друзі Каті

й Володі зараз піднімуть галас, міліція одразу знайде тіла біля гурто-

житку, а за якийсь короткий час підозра безсумнівно впаде на мене

і мене почнуть шукати. Доведеться рятуватися втечею, вбивати пе-

реслідувачів, переховуватися, грабувати магазини й людей для того,

щоб прохарчуватися, доведеться змінити зовнішність і купу іншого,

змінити, зрештою, все своє життя. А я цього не хочу.

Ви вже зрозуміли, що я – письменник. Для того, щоб одразу за-

цікавити читача, я придумав вбивство, але воно потягнуло за собою

ще одне, а потім на мене мала звалитися ціла купа пригод. А журнал

«Кур’єр Кривбасу» замовив мені оповідання, а не детективний роман.

Тому я маю вже зупинитися. І зупиняюся – крапка.

Варшава, 2010

16

СХОВОК ПІД ВУЛИЧНИМ ЛІХТАРЕМ

«Запам’ятай, добре запам’ятай, серце: повертаєш на Ботанічну ву-

лицю, проходиш рівно вісімдесят кроків, там між стовпом вуличного

ліхтаря і бруківкою знаходиш щілину. Це і буде наш сховок».

***

Зимові вечори закінчуються швидко, як шоколадні цукерки в

коробці. Починається ніч, западає темінь, яка стає ще темнішою на

фоні білого снігу. У такі вечори добре сидіти перед вікном біля теплої

батареї й читати. Або писати. Чи просто сидіти.

Софія Володимирівна сиділа біля вікна й читала. У кімнаті, як і на

вулиці, панував напівморок, і тільки навколо стола, вкритого жовтою

цератою, простір був теплішим, принаймні здавався таким, освіт-

лений старомодною настільною лампою. Старенька пані, котрій на

вигляд можна було дати років так 70-75, схилилася над пожовкли-

ми сторінками якоїсь товстої книги. Її сиві брови під окулярами раз

у раз то підводилися в подиві, то завмирали від очікування якоїсь

страшної речі. Старенька щокілька речень забирала з чола пасмо не-

слухняного волосся, відсьорбувала чаю з горнятка, і рука намацувала

на столі печиво.

Події в книзі розгорталися настільки драматично, що Софія Воло-

димирівна на якийсь час навіть забула про те, що хотіла випити чаю,

17

так і застигла: серед м’яких сутінків кімнати, біля вікна, за столом з

товстезною книжкою в одній руці й горнятком чаю в іншій. З усього

видно, що в книзі відбувалося щось направду вирішальне, вирішу-

валася чиясь доля чи навіть хід історії. Раптом на вулиці запалили

ліхтарі і від спалаху за вікном стара скрикнула та випустила чашку з

рук. Довелося відкласти книжку і почовгати до ванної кімнати за ган-

чіркою, щоб прибрати. Слава Богу, хоч чашка не розбилася, а тільки

відкотилася під стіл.

Нашвидкуруч закінчивши з цими недоречними клопотами, Софія

Володимирівна знову всілася в своє глибоке крісло і – перед тим, як

повернутися до книжки – на якусь мить зиркнула у вікно. Через за-

пітнілу шибу було видно тільки ліхтар, навколо якого вгорі, як на-

бридлива комашня, літали сніжинки, і вузьку вуличку, будинки й

паркани якої при цьому освітленні скидалися більше на театральні

декорації, ніж на щось справжнє. Раптом під ліхтарем щось завору-

шилося. Софія Володимирівна аж рота відкрила від несподіванки,

зняла окуляри з носа й протерла своєю хусткою. Потім придивила-

ся зосередженіше і таки побачила, що під ліхтарем навпроти її вікна

вовтузиться якась чорна фігура.

Ще навіть перший здогад не майнув