Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

з трьох – вона вчиться на біологічному, фізичному чи хімічному фа-

культеті, бо в цьому гуртожитку живуть саме студенти цих напрям-

ків. Коло звужується і це не може не радувати». Про коло, що звужу-

ється, я подумав тому, що вже тоді зрозумів, що жити без цієї дівчини

не можу. Саме така юнка має вечеряти зі мною, снідати зі мною й обі-

дати, відвідувати ресторани й організовувати пікніки з шашликами,

ласувати полуницями, черешнями й абрикосами, об’їдатися морози-

вом на Корзо в центрі міста, їсти тістечка в кондитерських й попивати

каву, готувати різну смакоту на домашній кухні, по-козацьки заїдати

борщ часником і салом, їсти гарячий мадярський боґрач прямісінько

з казанка і так далі, і так далі...

Я глянув на годинник – була третя година ночі. Йти зараз спати –

це впасти в дрімоту і прокинутися зранку нервовим і злим, а навпаки

– вранці я потребував себе зібраним і зосередженим, бо переді мною

стояло важке завдання: відстежити куди саме піде зранку дівчина, на

який факультет, а там вже довідатися про неї все. Я мав ще мінімум

чотири вільних години, тому повернувся до ресторану, замовив собі

каву з коньяком і почав все детально обмізковувати.

Дівчина вийшла з гуртожитку разом з подругою за чверть вось-

ма. Вони обидві пішли в сторону центру міста, а я – за ними. Через

двадцять хвилин я побачив як вони обоє входять в двері хімфаку на

площі Корятовича, далі справа залишалася за малим – добре, що я

все детально продумав і спланував напередодні! – я ввійшов за ними,

піднявся східцями на третій поверх і побачив, що дівчата зайшли в

12

навчальну аудиторію номер 345. Спустившись додолу, до деканату, я

довго вдивлявся в факультетський розклад занять, але не марно – ви-

явилося, що сьогодні, в четвер, першу пару в аудиторії №345 має дру-

га група першого курсу.

Задоволений своїм стрімким міні-розслідуванням, я подався до

студентського буфету. Поснідавши там якимось пиріжками з чаєм за

смішну ціну, я почав приглядатися до студентів навколо. Переважна

більшість з них сиділа за чаєм чи соком, втупившись в свої конспек-

ти, і тільки один безтурботно дивився у вікно, хвацько наминаючи

вафлі «Артек». Саме він був мені потрібним. Я підсів до нього і за-

пропонував заробити 50 гривень. В його очах заграли веселі вогники.

«Справа проста – ти маєш дізнатися як звуть дівчину з другої групи

першого курсу вашого факультету, вона живе в гуртожитку, на ви-

гляд така-то, – описав я йому зовнішність своєї «Королеви їжі». На

додачу студент мав довідатися для мене її телефон, якусь інформацію

про сім’ю, хлопця і таке інше.

– Записуй, старий, – сказав він одразу, немало мене здивувавши.

– Мало того, що це моя однокурсниця, та ми ще й з одного села –

Люта Великоберезнянського району, ми разом навіть в школу ходи-

ли. Батьки в неї вчителі, хлопця звати Ромко, він фізик, живе зі мною

в кімнаті. Дівку ж звуть Катька, номер телефону 0978891922. Жени

мені гроші і я навіть не запитаю хто ти такий і що тобі від неї треба.

– А ти швидкий парєнь... – тільки й знайшовся я з відповіддю, по-

ставив на стіл п’ятдесятку і швидко вийшов з буфету.

– Я – Володя, звертайся ще! – радісно махав він мені рукою на-

вздогін.

У голові в мене був аврал. Так бездарно спалити всі свої карти міг

тільки я. Це ж точно, що цей чувак зараз все розповість моїй королеві

і вона дивитиметься на мене, як на пришелепка. Пропало всьо, як ка-

зала наш прем’єр-міністр. Отож, шансів я не маю вже жодних. Жод-

них. До того ж вона має хлопця. Вона ніколи не буде моєю, ніколи,

ніколи. І це добре, я знову зможу зажити спокійним життям, ходити

до своїх коханок, нічних ресторанів, їздити на риболовлю за місто,

дивитися футбол по ящику. Це все – на добре, що її не буде в моєму

житті. Але просто так я її не віддам. Вона не буде моєю, але й іншому

належати не буде. Бо ніхто так не оцінить її талант до їжі, як я.

13

Переконавши себе такою сумнівною логікою, я заспокоївся і ви-

пив ще кави – сонливість таки добряче давалася взнаки, а сьогодні

мене чекала ще дуже відповідальна робота, в якій я не мав жодного

досвіду – вбивство. Його треба було зорганізувати так, аби я потім

не потрапив до в’язниці, а міг собі спокійно жити. Хоча така жінка,

як моя «королева їжі», цілком могла завдати прикрощів і підступного

удару навіть після своєї смерті. Головне – втримати цей удар, пра-

вильно зрежисерувати смерть, аби потім за неї не поплатитися.

За кілька хвилин у мене визрів план і я міг спокійно піти додому

і відіспатися. Прокинувся я о сьомій вечора, пішов в холодний душ

і ще раз запитав себе перед дзеркалом чи впевнений я у своїх діях.

Сумнівів не було, я все роблю правильно. Випивши для сміливості

склянку віскі, я одягнув свої найнепримітніші темні речі, і вийшов

на вулицю. За тридцять хвилин я вже стояв перед гуртожитком ді-

вчини.

Закралися сутінки. Я вклав у телефон зазделегідь куплену нову

сім-карту – аби не «світити» свій номер – і подзвонив Каті.

– Катю, привіт! Ти мене не знаєш, але я маю з тобою зустрітися.

Мене звуть ...ууу.. Іваном, я твій далекий родич. Справа в тому, що я

виїжджаю за кордон і хотів би тобі залишити свою квартиру в Ужго-

роді, аби ти за нею доглядала, але я вже років двадцять посварений

з твоїми батьками і тому не міг домовитися про це з ними. Я зараз

під гуртожитком, вийди, будь ласка, і познайомимося. – сказав я в

слухавку.

– Ого, я думала, що таке тільки в фільмах чи книжках буває! – роз-

гублено відповіла дівчина. – Зараз буду.

Людей на набережній не було зовсім, раз на кілька хвилин мостом

проїжджали автомобілі, але світло їх фар не зачіпало моєї фігури, ві-

кна студентського гуртожитку світилися – і це добре, адже зі світлої

кімнати не буде видно того, що діється на темному подвір’ї.

Через кілька хвилин вийшла Катя, я озвався до неї і