Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

що вона неповнолітня. Коли виходила в місто нафарбована, то вза-

галі виглядала на двадцятник, а її очі, обведені чорним олівцем, з іде-

альними віями, випромінювали в простір такі цілі криниці хіті, що

в Ужгороді важко було знайти чоловіка, який за нею замріяно б не

обернувся, роздягнувши поглядом і в уяві посмакувавши її молодим

і – ніде правди діти – вражаюче гарним тілом. Катька мала густе ко-

ричневе волосся, до відчаю зелені очі, довгі, стрункі ноги, звабливі

грушки грудей, котрі стирчали в небо, як сателітні антени, соковиту

9

дупу, загорнуту в настільки напнутий джинс, що з кожним кроком,

здавалося б, він мав вибухнути, не втримавши шал тієї весняної пло-

ті; гарні й доглянуті долоні, довгі, прямі пальці рук, акуратно обрізані

й обпиляні нігті, на котрих не було й крапельки лаку.

Але це не головне. Її зовнішність, звісно, привертала увагу, але не

була моєю самоціллю. Врешті-решт, таких, як вона, в будь-якому гур-

тожитку, факультеті, на кожній дискотеці чи пляжі – хоч греблю гати.

Мене приваблювало в ній інше – її вміння аристократично їсти. Бачи-

ли б ви, як вона божественно це робила!

Вперше я побачив її в ресторані «Венеція» на березі Ужа. Той рес-

торан працював найдовше в місті – до п’ятої ранку, тому час від часу,

після виснажливої роботи чи нічної пригоди з якоюсь дівчинкою, я

загодив туди їсти. Вони чудово готували так званий «словацький де-

лікатес» – величезного деруна з м’ясом і овочами. Найцікавіше в ньо-

му було те, що м’ясо не запікалося всередині деруна, а викладалося

шматочками під і на ньому, підсумком такого нехитрого кухарського

прийому було те, що м’ясо зберігало свій сік і в акомпанементі з го-

стрими прянощами смакувало надзвичайно. До такої страви гарно

йшов чорний ром «Бакарді» з колою й льодом, або коньяк «Закарпат-

ський». Але я знову збився з теми.

Було по першій ночі, коли я увійшов у ресторан, недбало оглянув

публіку, яка переважно пиячила, сів за столик біля вікна і одразу, на-

віть не розгортаючи меню, подзвонив у дзвінок, підкликаючи офіці-

антку.

– Привіт, Таню! – на всі тридцять два, хоч і втомлено, посміхнувся

я до офіціантки. – Мені дай знову той ваш фірмовий словацький де-

лікатес, соточку чорного «Бакарді» і окремо пляшку коли з льодом. А

собі візьми якийсь десертик чи морозиво і впиши мені в рахунок.

– Дякую, пане Кириле! А хліба подати?

– Ні, сонечко, так пізно хліба не їм. Моє пузисько й так росте, як

маленький бегемот – щогодини й щогодини, то все клята сидяча ро-

бота.

– Зрозуміла! – відповіла Таня й захитала стегнами до барної стій-

ки.Чекаючи на свою їжу, я попивав ром з колою й курив свій «Чес-

тер», аж раптом мій погляд ковзнув на іншу сторону зали, де сиділо

10

четверо дівчат, тобто сиділо троє, а одна стояла над столом із келихом

і щось говорила – очевидно, тост. Компанія їхня вже була напідпитку,

дівчата голосно сміялися, курили й розповідали якісь історії, пере-

биваючи одна одну. Раз у раз до мене доносились якісь уривки фраз,

з яких було зрозуміло, що дівчата обговорюють чи то своїх хлопців,

чи то викладачів. Ні тим, ні іншим я б не позаздрив.

Дівчатам принесли замовлену їжу – здається, запечену рибу з сала-

тами й лимоном, вони взялися за ножі й виделки. Одна з дівчат, котра

сиділа просто навпроти мене, взяла в руки ніж і виделку і через якусь

секунду я нервово перехилив у себе всі залишки рому й запалив чер-

гову цигарку.

Вона їла так, немов була дириґентом симфонічного оркестру. Рухи

її були то плавними, то нервово-уривчастими, міміка тільки підігра-

вала цьому нестримному польоту рук, виделка й ніж виблискували

на світлі, переливалися, віддзеркалювалися у вікнах і її очах, губи

сторожко й солодко облизували ті зубці, як найбільшу небезпеку, за

котрою – найбільший оргазм. Мій «словацький делікатес» вже встиг

вистигнути, заки я надивився на цю чудову виставу поглинання їжі.

Із якогось диявольського заціпеніння (востаннє, либонь, в такому

стані я перебував у дванадцятирічному віці, коли статеві гормони вже

штурмували мій мозок і тіло, а я підкрався до дерев’яної роздягалки

на березі озера в дитячому таборі і споглядав – вічність вічностей

споглядав – як перевдягається наша вожата, і із того дивного, майже

релігійного замилування мене тоді вирвав дзвінкий підпотиличник

сторожа) мене розбудив звук, чистий, кришталево чистий звук – ді-

вчина доїла й постукала кінчиком ножа об свій келих, напрошуючись

сказати тост. Цей звук став закінченням симфонії, вистави й опери

її споживання їжі, це був кінцевий ґонґ, недільний дзвін сільської

церкви. З очей мені ледь не покотилися сльози, серце відбивало ша-

лений ритм, я повторив подвоєне замовлення горілки – так, горілки,

бо чогось менш жорсткого мені було замало, закурив сигарету і тіль-

ки потому почав мляво жувати свою вечерю.

Минуло якихось тридцять хвилин і дівчата почали збиратися. Од-

ним ковтком допивши свій алкоголь, я загасив сигарету, кинув на

стіл грошей і зі словами «решти не треба» вибіг на вулицю. Я мав

встигнути першим вскочити в таксі, аби дівчата мене не помітили. Я,

11

наївний, думав, що вони зараз теж сядуть в якусь машину чи таксі й

поїдуть, скажімо, на дискотеку продовжувати гулянку. Але на вихо-

ді з ресторану компанія розпрощалася і розійшлася в різні сторони.

«Королева їжі», як я вже встиг прозвати дівчину, котра мене заціка-

вила, самотньо пішла набережною до моста, а це всього-на-всього

метрів сто, а далі пішла мостом на інший берег річки. Який же я теле-

пень. Та ж зрозуміло, що це студентки! Вона тому й не взяла таксі, бо

її гуртожиток одразу за мостом, метрів чотириста від того клятого

ресторану.

Я залишив таксистові грошей на каву, вибачився, вийшов з автів-

ки і пішов за дівчиною назирці. Я не помилився – вона перейшла міст

і хутенько увійшла до гуртожитку. «Ага, – думав я собі. – Отже,