Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

і я трахнув її, це було жахливо, я себе ненавидів, і

провалився в сон.

Виліз зі сну, наче з-під важкої колоди, яка мене притиснула й не

давала дихати, під ранок, вона спала, вона була жахливою, я був

жахливий, я себе ненавидів, я тихо вийшов і взяв таксі до готелю. Я

хотів приплентатися в сльозах і на колінах просити прощення, але

в номері ти була не сама, ти була не сама, ти була не сама, ти була з

цим дебілом, він був у тобі, він був у нашому ліжку, і я накинувся на

вас, і нарешті зацідив йому нічним світильником по голові, стягнув

з тебе, викинув з номеру, і він пішов, одягаючись і лаючись в кори-

дорі, а я був жахливий, і все це був фільм, фільм жахів, ти кричала,

плакала, але я вже не мав сили, ти гамселила мене кулаками в груди,

кричала, і я казав тобі у відповідь найгірші слова, і ти плакала, я

вдарив тебе, ти впала і плакала, а кров юшила тобі з носа, і було так

жахливо, як ще ніколи не було.

6

2

Зранку ти встала, спакувала речі й поїхала кудись, нічого не ска-

завши. Чесно кажучи, говорити з тобою я теж зовсім не хотів, я про-

кинувся, згадав все і мені стало гидко лежати в цьому ліжку після

того що ти в ньому робила. Ти зникла. Керівник нашої групи сказав,

що ти відмовилася подорожувати далі й поїхала кудись сама, я теж

забив на тур, продовжив собі готель на два дні і залишився тут, на

півдні Італії.

Так я не пив ніколи. Тобто ні, я пив так часто, але ніколи мені за

це не було так соромно. Я сидів перед дзеркалом, пив, дивився на

себе і плакав. Щоранку, коли приходила покоївка й спочатку тихо

стукала в двері, я думав, що це ти, і мої зіниці розливалися в очах,

як весняні річки, я не тямив себе і відчиняв, але там стояла все та

ж опецькувата стара італійка з візочком для прибирання, я грюкав

дверима перед її носом так, ніби це вона винна у всіх моїх пробле-

мах.Я починав пити зранку і пив весь день, продовжував вночі на

дискотеках, мені хотілося вже ніколи не розплющувати очі, не про-

кидатися, я пив за це і за всіх присутніх, я пив за бармена, за Італію,

за своє гівняне життя, за ранок. Я знюхався з безкінечною каваль-

кадою повій, дівок, я натягував їх у туалеті клубу, ми нюхали кокаїн

і трахалися, вони робили мені мінет у парку і в цей час підходили

бомжі й стріляли в мене сигарети, а мені було смішно, бо великий

корабель мого життя йшов на дно.

Минув тиждень, щось треба було робити. Я прокинувся зранку,

знайшов недопиту пляшку червоного вина у ванні, випив, покурив,

розбудив якусь чувіху в своєму ліжку і попросив її звільнити мій

життєвий простір, поголився, помився, висрався і довзолив наре-

шті покоївці зробити свою справу, розчистити авгієві стайні мого

номеру. Нормально поснідав, випив кави, купив свіжу газету і аж

тоді до мене дійшло, що я в Італії. Попросив хлопчину рецепцію

знайти мені рейс до Києва, пішов пакувати речі. Мій літак мав бути

ввечері, я ще встиг пообідати і не пив нічого, крім кави й коли, в

аеропорту купив собі магнітик «Італія», але мені не соромно, я й так

повний телепень.

7

3

Вся ця історія не має сенсу, ви маєте рацію.

Я повернувся до Києва і пробував дзвонити їй ще з летовища. Вона

не брала слухавку, не відповідала на есемески. Мене переповнював

оптимізм, я був певен, що все налагодиться й випогодиться.

Того ж вечора я завалив до неї додому з букетом квітів, але вона

не відчинила двері. Сказала тільки крізь них, щоб я забирався геть і

більше не траплявся їй на очі. Ніколи-ніколи, наголосила вона.

Перебіситься, міркував я про себе, пожаліє, простить. Однак цьо-

го не сталося: ні того тижня, ні наступного, ані через рік. Я якийсь

час чекав і сподівався, а потім забив. Знаю, воно не гарно так казати,

і було б краще, щоб я кохав її до кінця життя. Але я забив і живу собі

далі.

Не буду приховувати, була якась надія на компас. Я навіть пив за

нього. До тричі. Що він покаже їй на мене, вона все згадає і подзво-

нить. Ходив навколо її роботи в надії якось ніби випадково перетну-

тися, наступити на ногу у людській тисняві, усміхнутися, почати все

з усмішки.

Ясно, ясно, нічого такого не трапилося. Магнітик «Італія» досі ви-

сить в мене на холодильнику. Не те, щоб я тримав якусь образу чи

зло, але я досі не вболіваю за жодну італійську футбольну команду.

Не п’ю італійське вино – я вирішив, що чилійське мені більше смакує.

Я телепень, я знаю.

Якщо ви на щось ще чекаєте, то помиляєтеся. Історія нічим не про-

довжилася, не з’явилася жодна детективна чи мелодраматична лінія,

не знайшовся компас, я не чиню терактів в італійських підземках і не

шукаю того дебіла, аби начистити йому їбальник.

Так буває, що все просто й фігово, без зайвих фінтів і прикрас. Так

буває, сука.

06.2011

8

ПОДВІЙНЕ ВБИВСТВО БІЛЯ

УЖГОРОДСЬКОГО ГУРТОЖИТКУ

Спочатку я вбив Катю. Це було неважко – навіть здалося, що вона

сама піддавалася. Справді, враження по тому залишилося таке, ніби

вона сама лізла в зашморг, екстатично, з насолодою, як метелик ле-

тить на вогонь. Але про все по черзі.

Катерині Сівченко було 17 років, вона вчилася на першому кур-

сі хімічного факультету Ужгородського національного університету.

Нічим особливим від інших своїх однокурсниць чи співмешканок у

гуртожитку не відрізнялася: вчилася добре, отримувала стипендію,

на вихідні їздила додому в село, дискотеки відвідувала не так вже й

часто – хіба на День факультету чи День студента, в гуртожитській

кімнаті підтримувала чистоту й порядок, старанно й вчасно віддава-

ла книжки в бібліотеку, спала тільки зі своїм хлопцем, котрий, до того

ж, у неї був першим, голосувала за правих чи правоцентристів.

На вигляд їй можна було дати рік-другий згори, ніхто