Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

на кришці, була у них вдома. Матері подарували її на день народження, і вона тримала там свої прикраси — звичайні, прості: ніяких коштовностей у домі не було, хоч любила мати гарні речі — жінка ж…

Шукав, чи ще щось не побачить поламане, побите. І помітив розтоптане на підлозі дзеркальце — випало, певно, із шкатулки, і вбивця люто наступив на нього ногою. Пляшка від шампанського стояла на столику, поряд — два бокали. Не може бути, щоб удвох вони сиділи й пили. Злодій, бандит і… потерпіла? Чи змусив її разом із шампанським випити отруту, тому наган кинув на підлогу?

Нахилився до револьвера. На срібній пластинці було вигравіровано: «Відважному бійцеві революції Івану Москаленку». Чому злочинець скористався священною зброєю? Навмисне, щоб заплямувати заслужену людину? Чи з іншої причини?

Відступив до дверей, щоб не заважати експертам — їм бо своє діло теж треба зробити. Замилувався квартирою — гарна, затишна, набагато краща, ніж його маленька, однокімнатна. По тому, як вона була прибрана, відчув жіночу руку. От ліногравюри, як на перший погляд, розвішані безладно, та коли придивитися — із добрим смаком. Зналася, певно, жінка на гарних речах, мала справжнє художнє чуття. І от лежить на підлозі мертва. На босій нозі у неї черевичок, а на тій, що в панчосі — нема. Чому не навпаки? Перелякалася й зі страху не знала, що чинить? А де ж другий черевик? Очима під канапою знайшов його Віктор.

Ще раз подивився на ноги потерпілої — видно, не ховалася від сонця, може, й на море їздила — є такі фанатики, що всю зиму відкладають гроші, аби влітку витратити їх десь на Чорноморськім узбережжі. А вона чи складала, чи й без того мала можливість поїхати?

Безліч запитань ставив собі Віктор, але не на кожне ще міг відповісти — лише тоді всі крапки поставить над «і», коли спійманий злочинець у всьому зізнається. Тепер же найперше й найважливіше — все зафіксувати, сфотографувати, щоб найменша дрібниця не випала з поля зору. І щоб експертиза сказала своє слово. А слідчому ще буде над чим поламати голову.

Віктор ще раз обійшов навколо потерпілої, з обличчя якої вже зняли подушку. Нахилився… І враз відсахнувся.

— Це ж Наталя! — вирвалося в нього.

Товариші здивовано глянули на слідчого, але він не пояснив нічого.

«Я ж її шукав, — казав сам собі. — Шукав і знайшов! Доля повернула її мені мертвою. Аби ще більше мучився».

Він боявся взяти щось у руки, щоб не затремтіли. Але таки оволодів собою і продовжив огляд.

Подзвонив майору, доповів про вбиту.

— Працюй, — коротко відповів начальник. — Прокурору я подзвоню сам.

III

ьмяно курила під стелею лампочка. З подивом дивився на неї Павло: обплутана дротом, що до неї і не доторкнутися. Чи це йому здається? Невже замість красивої, дорогої люстри — кришталевої, котру Наталя по знайомству дістала прямо з бази, — бачить цю дивну лампочку?

Бо ж хіба він, Павло, не удома, не у своїй квартирі? Спить, певно, і сон бачить. Пам'ятає — і раніше з ним діялося подібне, не міг ніяк збагнути, де сон, а де дійсність. Закліпав повіками, почав примружувати очі, затуляти їх зверху долонею — боявся опинитися відразу в темноті. Здавалося, що більше ніколи не побачить світу. Скільки себе пам'ятає, завжди, з малих років найбільше боявся утратити зір. Хай би залишився без рук чи ніг, аби лише очі мав видющі. Хіба ж можна жити, коли суцільна ніч навколо? І дякував долі, що нічого такого з ним не сталося, з руками і ногами він і бачить. Та як буде далі? Швидко розплющив очі — що про таке думати! Як до цього часу гарно йшло життя, то так і далі йтиме! Сонце буде світити йому і райдуга грати. Хмарки, коли й заступлять небокрай, то ненадовго — розсіються, після них не лишиться і тіні.

І міркував далі: хто все-таки зняв зі стелі люстру і повісив отаку химеру? Може, Наталя вирішила з ним пожартувати? Чи мода з'явилася — квартири прикрашати такими старовинними, задротованими лампами? Читав, як десь у вітряку відкрили ресторан і, замість люстер, розвішали старі ліхтарі — «літучі миші». Напівтемно, і тому здається — волого, прохолодно.

Відчув Павло, що і його бере якимсь холодом. Зіщулився, натяг на себе ковдру. З докором подумав про Наталю: де ж все-таки дістала таку лампочку — т навряд, чи ця старовина надходить на базу. А хіба красивіша від люстри? Світить тьмяно. Що ж, для кого тьмяно, для кого — інтимніше…

Хтось ніби увійшов.

Рвучко підхопився, але зразу ж упав на подушку: ніби струмом прошило Павла — перед очима потемніло, а у скроні ударила кров. Схопився за голову — здалося, що вона враз опинилася в лещатах. Налякався: що це? Невже якийсь удар, і він уже ніколи не підніметься, не одужає? Це щось неймовірне!

Довго лежав не ворушачись, як у забутті, а коли полегшало, спробував піднятися — повільно, обережно. Підвівся, розглянувся й від подиву тільки розкрив рота: поруч було ліжко, накрите не дуже чистим простирадлом, а на ліжку витягся якийсь чоловік з розкинутими руками. Страшний, давно не голений. З рота стікала на подушку слина, а він тяжко дихав, ніби не міг надихатися.

«Хто це? — намагався згадати Павло. — Далекий якийсь родич? Приїхав до міста й, не знайшовши, де заночувати, прийшов до них з Наталею? Та чому Наталя не постелила йому чисте? Протер очі, поглянув пильніше. Мабуть, тут Наталя ні до чого: браток його, Геннадій, когось із дружків привів на ночівлю. Після того, як добре напилися — має Гена такий гріх, ой має. І це на зло Наталі вчудив? Не треба їм у хаті отакого клопоту. Вже не дає життя Наталі, погрожує їй. А вона теж різко бере собі з ним — мовляв, Вероніка такому розпуснику ніколи не дістанеться! В цьому виправдовував його — який там розпусник? Такий Геннадій, як усі — не ліпший, та й не гірший.

Павло подумав — а яка була у нього юність? Не зовсім така, якби тепер хотілося, але й скаржитися гріх. Мрію свою здійснив — здобув вищу освіту і став інженером… за дружину взяв собі Наталю: вийшло, як у казці — одружився з першою любов'ю! І, певне, останньою, бо нікого більше йому не потрібно! Виходить, він щасливий. Чого ж йому на серці так погано… та й голова болить,