Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

Глянув на другий бік — там, на столику, має бути в графині вода. Але замість столика теж стояло ліжко, а на ньому лежав горілиць кремезний чолов'яга з густим, чорним волоссям на грудях. Що він собі думає, Геннадій? Понаводив якихось розбійників! Отак і він, Павло, зненавидить його, не тільки Наталя. Дуже вже багато дозволяє собі той дітлах — так і до біди недалеко. Написати б матері та й вітчиму. Усі разом вплинуть на Геннадія — зрозуміє він, до чого котиться…

А голова розламується зовсім. Стривай, а може, він, Павло, не вдома, а в лікарні? З ним щось сталося й потрапив у лікарню. Але ж яка хвороба скрутила його? Коли? І де? Вдома, після сварки, чи втратив свідомість десь на вулиці, коли вибіг із дому. Чи знає Наталя?

Як не намагався Павло все пригадати, ніщо не йшло йому на гадку — здавалося, зовсім утратив пам'ять. Заперечив сам собі: а чому ж він тоді пам'ятає дружину Наталю, кришталеву люстру… брата свого Геннадія? Хвороба, мабуть, відступила — довго був без свідомості або тільки марив, а зараз повертається до тями. Повів головою в один бік, у другий, знову спробував трохи підняти її, але в ту хвилину поряд скрипнули двері. Перед Павловими очима так само несподівано виріс якийсь міліціонер. Віддалік спочатку, потім ближче й ближче, поки не став у ногах — з погонами старшини, перетягнутий ременями, з пістолетом у кобурі. Видивився на нього Павло, а старшина криво посміхнувся:

— Що, вже протямився?

Закліпав очима — чому так питає. До нього, Павла, має якусь недобру справу? Ні до чийого ліжка чомусь не підійшов, тільки до його. Зневажливо й зловтішно якось дивиться…

— Отямився, питаю?

Не розумів — до чого такий тон? Наче він навмисно, сам по своїй волі впав у забуття. Не підступна хвороба здолала? Але не може цього бути! Він не заслужив, щоб отак зухвало поводилися з ним! Не мають на те права, бо він, Павло, порядна людина. Відвернув обличчя від міліціонера, чекав — зараз піде, нарешті, зачинить за собою двері. Але той нещадно потягнув з нього ковдру.

Павло скипів:

— Ну, знаєте!..

— Не знаю… Як прізвище? Хто ви такий?

— Хто я? — Павло хихикнув і враз повеселішав: значить, його за когось приймають, зараз він себе назве, і шановний міліціонер почне вибачатися…

Відповів Павло:

— Інженер я. З приладобудівного.

— А як прізвище?

На вустах Павла заграла легка усмішка.

— Не все одно вам — Іванов я чи Петров? Раз — не Сидоров.

— Не все одно.

— Москаленко… Москаленко я… Іван.

— Москаленко?

— Так, — підтвердив Павло і знову спохмурнів: — Чимось воно вам підозріле, моє прізвище?

Міліціонер не відповів Павлові, записав лише щось на папері і, не оглядаючись, рушив до дверей. Павло, позираючи йому услід, думав: а може, зупинити? Не своє ж прізвище назвав — а дідове, якого давно вже немає на світі. Щоб заспокоїти себе, поринув у згадки, як дід брав його з собою на рибалку. На човні випливали на середину ріки, там розкладали вудки. Риба чи клювала, чи не клювала, а старий розповідав. Про білого генерала Шкуро, за яким ганявся по донських степах. Про Будьонного, Щорса… Спогади обірвалися, і Павло почав шукати виправдання — чому це він назвався Москаленком? Що ж, міг мати й це, материне, прізвище, хіба ж немає в його жилах дідової крові? Так що й не дуже обманув міліціонера, можна би сказати — й зовсім його не обманув, бо давно збирався взяти прізвище діда, щоб пам'ять про героя революції не вмерла. Вона, звичайно, житиме й без того, а все-таки… Так і пояснить він міліціонерові, якщо той повернеться, що вже давно він називає себе Москаленком, а не Мушником. Думав, скаже міліціонерові, що навмисно назвав оце, ближче йому прізвище, бо в лікарні, куди він потрапив, все, мабуть, записано — його професія, адреса. Або ж найпростіше вдати, ніби марив.

Волохатий велет тим часом прокинувся, широко позіхнув і з люттю почав чухатися в груди.

«Несимпатичний чоловік, — подумав Павло, — якийсь алкоголік, ніс розпух, посинів…»

Той чухався і чухався. І Павло не витримав:

— Вже, мабуть, досить, перестаньте!

Волохатий тупо глянув у його бік:

— Що ти сказав?

— Досить уже вам чухатися.

— А тобі що? Не тебе ж кусає.

— А може, й мене.

— Тоді чухайся і ти.

— Перестаньте!

— Ого! — волохатий вишкірив жовті зуби. — Інтелігент який знайшовся! Чи, може, просто побілів, як викупали?

Павло не зрозумів його, а може, й недочув, бо вже собі подумав: вони ж обоє хворі й не гніватись один на одного повинні, а навпаки — якось підтримувати, заспокоювати. Вирішив: сам винний — ні з того, ні з сього прискіпився до хворого, не знаючи, чому він шкребеться — може, в нього болячка така…

Та волохатий раптом усім тілом навалився на Павла, зім'яв його під себе і зареготав. Павло запручався, схопив його за шию.

Хтось поспішив їх розбороняти і стягнув волохатого. Чолов'яга кинувся ведмедем на нього, звалив на підлогу. Осідлав і теж зареготав.

Сам не чекав того Павло — йому з вуст зірвалося:

— Міліція!

Тої ж миті в кімнату заскочив міліціонер. Чекав Павло, що пролунає постріл, бо як же інакше приборкати звіра! Але волохатий одразу присмирів і став перед міліціонером — майже голий, в подертих трусах, які ледь трималися йому на животі.

— Що тут у вас коїться? — запитав сердито старшина.

— Нічого особливого, — розвів руками волохатий, — трохи поборолися.

— Поборолися?

Міліціонер видивився на того, що був на підлозі. Той, не вагаючись, підтвердив:

— Розім'ялися лише…

В Павлові все кричало: неправда! Оце такі хворі? їх треба гнати звідси й чим скоріше!.. Та побоявся нагадати старшині про себе.

Обох забіяк вивели. Ті вийшли, й не поглянувши на нього, Павла.

Павло зробив спробу піднятися з ліжка і, дивно — встав, не впав на подушку. Розглянувся: лікарня, а стіни чомусь сірі, з брудними підтьоками? Підлога цементна, холодна. Опалення ніякого немає — ні кахельної грубки, ані батарей.

Відкинув з ніг ковдру і побачив, що й він майже голий, лише в одних трусах. Почвалав до дверей, та відчинити їх не міг. Загримав кулаками — що тут за порядки?!

Відкрив уже знайомий міліціонер. Посміхнувся:

— Москаленко, кажете?

— Москаленко.

— То як — прийшли до тями?

Відчув Павло, що вже ніби іншим тоном звертається до нього старшина. Але чого таке питає, коли добре бачить, що він, Павло, уже на ногах! Сам піднявся з ліжка. Правда, тіло в