Агата Крісті - Запізніла розплата

У романі «Запізніла розплата» видатний детектив Еркюль Пуаро несподівано отримує листа від мільйонера Рено, котрий слізно благає негайно приїхати до нього у Францію, — його життю загрожує небезпека. Діставшись до вілли Женев'єв, детектив довідується, що пана Рено забито минулої ночі.

Агата Крісті

ЗАПІЗНІЛА РОЗПЛАТА

Переклав ВОЛОДИМИР ХИЖНЯК

Друкується за виданням: Агата Крісті. Три повісті. «Радянський письменник». К., 1971.

СУПУТНИЦЯ

Коли не помиляюсь, існує широко відомий анекдот про письменника-початківця, котрий, прагнучи з першої фрази зацікавити найскептичнішого редактора, досить оригінально розпочав свою повість:

«— Під три чорти! — кинула герцогиня…»

Історія, яку я хочу розповісти, почалася приблизно так само. Щоправда, жінка, котра мовила ці слова, не була герцогинею. Трапилось це у перші дні червня. Після влагодження своїх справ у Парижі я повертався ранковим потягом до Лондона, де все ще наймав квартиру разом з давнім приятелем, колишнім детективом, бельгійцем за походженням, Еркюлем Пуаро.

В експресі на Кале було на подив малолюдно. У моєму купе, наприклад, сиділа тільки одна пасажирка. Я залишив готель дещо поспіхом і передивлявся свої речі, аби упевнитися, що нічого не забув у номері, коли потяг рушив. До тієї миті я фактично не помічав супутниці, але раптом вона нагадала про себе. І зробила це у досить чудернацький спосіб.

Схопившись з місця, опустила для чогось віконну раму і висунула голову з вагона. За мить обернулася з коротким і гучним вигуком:

— Під три чорти!

Повинен визнати: я старомодний і гадаю, що жінка має бути скромною. Не терплю сучасних нервових дівуль, котрі з ранку до пізньої ночі викручуються під джаз, смалять цигарки і вживають слівця, що змусили б зашарітися навіть торговок рибою з Білінзгейтського ринку.

Спохмурнівши, я підвів очі і побачив гарненьке, нахабнувате обличчя під маленьким хвацьким червоним капелюшком. Вуха ховалися під густими пасмами чорного хвилястого волосся. Супутниці було, мабуть, хіба що трохи за сімнадцять, але її обличчя вкривав щедрий шар пудри, а вуста від помади були неприродно яскраві. Не зніяковівши анітрохи, вона зухвало зиркнула мені у вічі і недвозначно відкопилила губу.

— Ов-ва, ми шокували доброго, щиросердного пана, — зауважила вона, немов зверталася до когось стороннього. — Даруйте таку мову! Вона ніяк не пасує жінці і таке інше. Знаю, але, їй-богу, я не могла втриматись! Вам же невідомо, що я загубила свою єдину сестру!

— Невже? — ґречно поцікавився я. — Яке нещастя!

— Він не схвалює! — вела далі моя супутниця. — Він зовсім не схвалює, навіть засуджує і мене і мою сестру. Оце так справедливість! Адже він навіть не бачив її!

Не встиг я розтулити рота, як вона знову:

— Не кажіть ні слова! Ніхто мене не любить! Я зараз кинусь у садок і з горя пожалюся кропивою.

Вона сховалася за великими сторінками французького гумористичного часопису. Та вже за хвилину-другу опустила журнал і крадькома зиркнула на мене. Це дратувало, і все ж я не в змозі був стримати усмішку. Зрештою дівчина шпурнула часопис і вибухнула веселим дзвінким сміхом.

— Я відчувала, ви не такий бовдур, яким здаєтесь.

Сміх її був такий заразливий, що попри слово «бовдур», яке не дуже припало мені до смаку, я теж розреготався.

— Ось так! Тепер ми друзі! — оголосило зухвале дівчисько. — Висловте жаль з приводу того, що моя сестра…

— Я в розпачі!

— О, це благородно з вашого боку!

— Дайте мені закінчити. Я саме хотів додати, — що хоч і в розпачі, але якось переживу її відсутність, — і злегка вклонився.

Але чудернацька супутниця насупилась і замотала головою.

— Облиште! Мені більше до вподоби отой ваш тон «величного несхвалення». Подивились би на своє обличчя… «Вона птах не нашої породи», — ось що на ньому написано. Ї ви маєте рацію. Хоча пам'ятайте: в наші дні не дуже важко помилитись. Далеко не кожний здатний відрізнити повію від герцогині. Нещастя! Здається, я знов шокувала вас. Бідолаха! Од вас здорово тхне нафталіном. Так, так, тхне… Та це мене аж ніяк не турбує. З таким, як ви, можна співіснувати. Не терплю, коли хтось вдає із себе молодика. Тоді я геть шалію!

Вона рішуче і енергійно захитала головою.

— Цікаво було б подивитись на вас у такому стані.

— Тоді я справжнє бісеня. Не контролюю ані своїх слів, ані вчинків. Одного разу мало не порішила якогось парубійка. Слово честі, не брешу! Хоча він таки заслуговував…

— Ну, — з удаваним благанням мовив я, — не гнівайтеся ж на мене.

— Ні в якому разі! Ви одразу ж мені сподобались. Але у вас був такий вигляд, що я й не сподівалась на дружні стосунки. А зараз…

— От і гаразд. Може, розкажете щось про себе?

— Я актриса. Ні, не того плану, що ви думаєте. З дитинства на сцені. З шести років… переверталася.

— Що? — перепитав я спантеличено.

— Доводилось вам бачити колись дітей-акробатів?

— Ага, розумію!

— Народилась в Америці, але більшу частину життя провела в Англії. У нас зараз нова програма…

— У кого це «у нас»?

— У мене й сестри. Пісні, танці, трохи клоунади та старих перевірених номерів. Глядачі завше у захопленні від таких вистав. Це має принести гроші…

Моя нова знайома багатослівно розповідала про свої справи. Чимало термінів були мені незнайомі і незрозумілі. Однак вона все більше зацікавлювала мене. В ній, здавалось, дивно уживалася дитина з дорослою жінкою. І хоч, за її власним зізнанням, в неї було досить досвіду і розуму, аби подбати про себе, в такому прямодушному ставленні до життя і незламній рішучості «досягти успіху» прокльовувалося щось дуже щире.

Проминули Ам'єн. Ця назва навіяла мені багато спогадів. Юна актриса немов прочитала мої думки.

— Згадуєте війну?

Я ствердно хитнув головою:

— Воювали?

— Довелось. Був поранений, а після Сомми демобілізувався по інвалідності. Зараз працюю особистим секретарем у депутата парламенту.

— Оце робота! Треба, напевне, багато метикувати?

— Навпаки. Майже нема чого робити. За дві-три години можна з усім упоратися. Марудне заняття. Відверто кажучи, не знаю, що б і робив, якби не було у мене невеличкого захоплення.

— Невже колекціонуєте жуків?

— Ні. Наймаю квартиру спільно з вельми цікавою людиною. Він — бельгієць, в минулому детектив. Оселившись у Лондоні, зайнявся приватною практикою, і його справи йдуть чудово. Він грандіозний спец, хоч і дуже малий на зріст. Безліч разів успішно проникав у таємниці, де поліція анічогісінько не могла зробити.

Супутниця слухала мене з широко розплющеними очима.

— Цікаво! Я у захваті від злочинів. Не пропускаю жодного детективного фільму. А коли в газетах пишуть про якесь убивство, я просто смакую таким повідомленням.

— Ви пам'ятаєте злочин у Стайлзі? — запитав я.

— Заждіть… Це не про ту стару пані, котру отруїли? Десь в Есексі?