Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

— До вас пан із поліції.

Штірліц підвівся, потягся з хрускотом і пішов до передпокою. Там стояв унтершарфюрер з великим кошиком у руці.

— Пане штандартенфюрер, ваш водій захворів, я привіз пайок замість нього…

— Спасибі, — відповів Штірліц. — Покладіть у холодильник. Дівчина вам допоможе.

Він не вийшов провести унтершарфюрера, коли той виходив з будинку. Він розплющив очі лише тоді, коли до кабінету ледь чутно увійшла дівчина і, зупинившись біля дверей, тихо сказала:

— Якщо гер Штірліц хоче, я можу лишатися й на ніч.

«Дівчина вперше побачила стільки продуктів, — зрозумів він. — Бідолашна дівчинка».

Він розплющив очі, знову потягся й відповів:

— Дівчинко… половину ковбаси і сир можеш узяти собі без цього…

— Що ви, гер Штірліц, — відповіла вона, — я не тому, що продукти…

— Ти закохана в мене, еге ж? Ти любиш мене до нестями? Тобі сниться моя сивина. Хіба не так?

— Сиві чоловіки мені страшенно подобаються…

— Гаразд, дівчинко, до сивини ми ще повернемось. Після того, як вийдеш заміж. Як тебе звуть?

— Марі… Я ж казала… Марі.

— Так, так, вибач, Марі. Візьми ковбасу і не кокетуй. Скільки тобі років?

— Дев'ятнадцять.

— О, вже зовсім доросла дівчина. Ти давно із Саксонії?

— Давно. З того часу, як сюди переїхали мої батьки.

— Ну йди, Марі, йди відпочивати. А то боюсь, що вони почнуть бомбити і тобі буде страшно йти.

Коли дівчина пішла, Штірліц опустив на вікна важкі світломаскувальні штори й засвітив настільну лампу. Нагнувся до каміна й лише тут помітив, що полінця складені саме так, як він любив: рівним колодязем, і навіть берест лежав на простому блакитному блюдці.

«Я їй про це не говорив… А може… сказав. Мимохідь… Дівчина вміє запам'ятовувати, — думав він, розпалюючи берест, — ми всі думаємо про молодих, як старі вчителі, і збоку це, мабуть, виглядає дуже смішно. А я вже звик думати про себе як про старого: сорок п'ять років…»

Штірліц діждався, поки дрова розгорілись, підійшов до приймача й увімкнув його. Він почув Москву: передавали старовинні романси. Штірліц згадав, як Герінг якось сказав своїм штабістам: «Це непатріотично — слухати вороже радіо, але часом мені так і кортить послухати, яку нісенітницю вони про нас плетуть». Сигнали про те, що Герінг слухає вороже радіо, надходили і від його слуг, і від водія. Якщо «наці № 2» отак намагається вибудувати своє алібі, це свідчить про його боягузтво й цілковиту невпевненість у завтрашньому дні. Навпаки, думав Штірліц, йому не слід було б приховувати, що він слухає вороже радіо. Варто було б просто коментувати ворожі передачі, грубо висміюючи їх. Це напевне вплинуло б на Гіммлера, який не відзначався особливою витонченістю у мисленні.

Романс закінчився тихим фортепіанним програшем. Далекий голос московського диктора, мабуть німця, почав передавати частоти, на яких слід було слухати передачі в п'ятницю і в середу. Штірліц записував цифри: це була шифровка, призначена для нього, він чекав на неї ось уже шість днів. Він записував цифри в струнку колонку: цифр було багато, і, мабуть, побоюючись, що він не встигне все записати, диктор прочитав ще раз.

А потім знову зазвучали чудові російські романси. Штірліц витяг з книжкової шафи томик Монтеня, переклав цифри на слова і порівняв ці слова з кодом, схованим серед мудрих істин великого і спокійного французького мислителя.

«За кого вони вважають мене? — подумав він. — За генія чи за всемогутнього? Це ж немислимо…»

Так думати у Штірліца були всі підстави, бо завдання, яке передали йому через московське радіо, гласило:

«Юстасу. За нашими відомостями, в Швеції і в Швейцарії з'явилися вищі офіцери служби безпеки СД і СС, які шукали вихід на резидентуру союзників. Зокрема, в Берні люди СД намагалися встановити контакт з працівниками Алена Даллеса. Вам необхідно з'ясувати, чи є ці спроби контактів: 1) дезінформацією, 2) особистою ініціативою вищих офіцерів СД, 3) виконанням завдання центру.

На випадок, якщо ці співробітники СД і СС виконують завдання Берліна, необхідно з'ясувати, хто послав їх з цим завданням. Конкретно: хто з вищих керівників рейху шукає контактів із Заходом. Алекс»

…За шість днів перед тим як ця телеграма потрапила до рук Юстаса, Сталін, ознайомившись з останніми донесеннями радянської таємної служби за кордоном, викликав на «Ближню дачу» начальника розвідки й сказав йому:

— Тільки недолугі політики можуть вважати Німеччину остаточно знесиленою і тому нездатною викликати небезпеку… Німеччина — це стиснута до кінця пружина, яку треба і можна зламати, якщо докласти величезних зусиль з обох боків. Інакше, коли тиснення з одного боку перетвориться на підпирання, пружина може розігнутись і вдарити в протилежному напрямку. І це буде могутній удар, по-перше, тому, що фанатизм гітлерівців усе ще сильний, а по-друге, тому, що воєнний потенціал Німеччини ще не зовсім до кінця вичерпаний. Через те всякі спроби фашистів дійти згоди з антирадянськимн силами Заходу мають розглядатися вами як реальна можливість. Звичайно, — вів далі Сталін, — ви повинні розуміти, що головними постатями в цих можливих сепаратних переговорах будуть, мабуть, найближчі соратники Гітлера, у яких є авторитет і в партійному апараті, і в народі. Вони, його найближчі соратники, повинні стати об'єктом вашого пильного спостереження. Безумовно, найближчі соратники тирана, який на межі падіння, будуть зраджувати його, щоб урятувати своє життя. Це аксіома в будь-якій політичній грі. Якщо ви прогавите ці можливі процеси — нарікайте самі на себе. Чека нещадна, — неквапливо закуривши, закінчив Сталін, — не тільки до ворогів, але й до тих, хто дає ворогам шанс на перемогу свідомо чи несвідомо…

Десь далеко завили сирени повітряної тривоги, і зразу ж загуркотіли зенітки. Електростанція вимкнула світло, і Штірліц довго сидів біля каміна й дивився як по чорно-червоних головешках звивалися голубі вогники.

«Якщо закрити витяжку, — ліниво подумав Штірліц, — через три години я засну. Так би мовити, спочив вічним сном… Ми так мало не вчаділи з бабусею на Якиманці, коли вона передчасно закрила піч, а в ній ще жевріли такі ж дрова — чорно-червоні, з такими ж голубими вогниками. А газ, яким ми отруїлись, був безбарвний. І зовсім без запаху… По-моєму…»

Діждавшись, поки головешки стали зовсім чорними і коли вже погасли голубі вогники, Штірліц закрив витяжку, засвітив велику свічку, вставлену в шийку пляшки з-під шампанського, і здивувався, побачивши, якими химерними цівками стікав стеарин на пляшку. Він спалив багато свічок, і пляшки майже не було видно: якийсь дивовижний пухирчатий джбан, схожий на древню амфору, тільки біло-червоний. Штірліц спеціально просив своїх друзів, які їздили