Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

до Іспанії, привозити йому кольорові свічки: потім він ці химерні стеаринові пляшки дарував знайомим.

Десь поблизу пролунали підряд два важкі вибухи.

«Фугаски, — подумав він. — Величезні фугаски. Бомблять хлопці славно. Просто чудово бомблять. Прикро, звичайно, якщо пристукнуть в останні дні. Наші й сліду не знайдуть. Та й взагалі препогано гинути безвісно. Сашенька, — раптом побачив він обличчя дружини. — Сашенька маленька і Сашенька великий… Тепер помирати зовсім ні до чого. Тепер треба хоч би там що вибратися звідси. Одному жити легше, бо не так страшно гинути. А побачивши сина — гинути страшно. Ідіоти пишуть у романах: він помер тихо, на руках у своїх люблячих родичів. Нема нічого страшнішого, як помирати на руках своїх дітей, дивитися на них останній раз, відчувати їхню близькість і розуміти, що це назавжди, що це кінець і тьма, і горе їм.»

Якось на прийомі в радянському посольстві на Унтер-ден-Лінден Штірліц разом з Шелленбергом, розмовляючи з молодим радянським дипломатом, похмуро — в притаманній йому манері — слухав дискусію росіянина й шефа політичної розвідки, чи має право людина вірити в амулети, замовляння, прикмети та інші, як сказав секретар посольства, «дикунські вигадки». У цій веселій суперечці Шелленберг був, як завжди, тактовний, розсудливий і поступливий. Штірліц злився, спостерігаючи, як він затягує молодого росіянина в суперечку.

«Світить фарами, — подумав він, — придивляється до противника: характер людини якнайкраще розкривається в дискусії, і це Шелленберг уміє робити, як ніхто інший».

— Якщо вам усе зрозуміло на цьому світі, — вів далі Шелленберг, — тоді ви, звичайно, маєте право заперечувати віру людини в силу амулета. Але чи все вам так уже й зрозуміло? Я маю на увазі не ідеологію, а фізику, хімію, математику…

— Хто з фізиків чи математиків, — гарячкував секретар посольства, — приступає до розв'язання задачі, надівши на шию амулет? Це нонсенс.

«Йому слід було б зупинитися на запитанні, — подумав Штірліц, — а він не витримав — сам собі відповів. У дискусії головне — ставити запитання: тоді видно контрагента, та й, крім того, відповідати завжди складніше, ніж запитувати…»

— Але може бути, що фізик чи математик надіває амулет, але не афішує цього? — спитав Шелленберг. — Чи ви відкидаєте таку можливість?

— Наївно відкидати можливість. Категорія можливості — парафраз уявлення перспективи.

«Добре відповів, — знову подумав Штірліц. — Треба було відіграти… Спитати, наприклад: «Ви не згодні з цим?» А він не спитав і знову підставився під удар».

— То, може, й амулет нам підігнати до категорії незбагненної можливості? Чи ви проти?

Штірліц йому допоміг.

— Німецька сторона перемогла в суперечці, — констатував він, — однак в ім'я істини слід відзначити, що на блискучі запитання Німеччини Росія давала не менш чудові відповіді. Ми вичерпали тему, але я не знаю, щоб ми робили, якби російська сторона взяла на себе ініціативу в атаці — запитаннями…

«Зрозумів, братику?» — питали очі Штірліца, і по тому, як ураз завмер набряклими жовнами російський дипломат, Штірліцу стало ясно, що його урок зрозуміли…

«Не гнівайся, любий, — думав він, поглядаючи на хлопця, який одійшов від них, — краще це зробити мені, ніж комусь іншому. Тільки не правий ти про амулет… Коли мені дуже погано і я з відкритими очима йду на риск, а в мене він завжди — смертельний, я надіваю на шию амулет — медальйон, у якому лежить пасмочко Сашеньчиного волосся… Мені довелося викинути її медальйон — він був надто вже російським, і я купив німецький, важкий, навмисне багатий, а пасмочко волосся — золотисто-білого, її, Сашеньчиного, — зі мною, і це мій амулет…»

Двадцять три роки тому, у Владивостоці, він бачив Сашеньку останній раз, від'їжджаючи за завданням Дзержинського з білою еміграцією — спершу в Шанхай, а потім у Париж. Але з того вітряного, страшного, далекого дня образ її жив у ньому; вона стала його часткою, розчинилася в ньому, перейшовши в частину його власного «я»…

Він згадав свою випадкову зустріч із сином у Кракові пізньої ночі. Він згадав, як «Гришанчиков» приходив до нього в готель і як вони шепталися, ввімкнувши радіо, і як боляче йому було розставатися з сином, який велінням долі обрав його шлях. Штірліц знав, що син зараз у Празі, що він має врятувати це місто від висадження в повітря так само, як він з майором Вихором урятував Краків. Він знав, як тепер складно йому вести своє діло, але він також розумів, що будь-яка його спроба побачитися з сином — з Берліна до Праги їхати всього лише шість годин — може поставити його під удар…

У сорок другому році, коли бомбили під Великими Луками, вбило водія Штірліца — тихого, завжди усміхненого Фріца Рошке. Хлопець був чесний; Штірліц знав, що він відмовився стати інформатором гестапо і не написав на нього жодного рапорту, хоча його про це просили з IV відділу РСХА досить наполегливо.

Штірліц, прийшовши до тями після контузії, заїхав у дім, поблизу Карлсхорста, де жила вдова Рошке. Жінка лежала в нетопленій хаті й марила. Півторарічний син Рошке Генріх лазив по підлозі й тихенько плакав: кричати хлопчик уже не міг, бо зірвав голос. Штірліц викликав лікаря. Жінку відвезли у госпіталь: крупозне запалення легень. Хлопчика Штірліц забрав до себе: його економка, стара добра жінка, покупала малюка і, напоївши його гарячим молоком, хотіла покласти спати в себе.

— Постеліть йому в спальні, — сказав Штірліц, — нехай він буде зі мною.

— Діти дуже кричать уночі.

— А може, я саме цього й хочу, — тихо відповів Штірліц, — може, мені дуже хочеться почути, як уночі плачуть маленькі діти.

Старенька засміялась: «Нема нічого приємного в цьому. Сама тільки мука».

Але сперечатися з хазяїном не стала. Вона прокинулась годині в другій. У спальні надривався, заходився від плачу хлопчик. Старенька наділа теплий стьобаний халат, швиденько причесалась і зійшла вниз. Вона побачила, що в спальні світилось. Штірліц ходив по кімнаті, притуливши до грудей хлопчика, загорнутого в плед, і щось тихесенько наспівував йому. Старенька ніколи не бачила, щоб у Штірліца було таке обличчя, — воно до невпізнання змінилося, і стара навіть подумала спершу: «Та чи це він?» Обличчя Штірліца — завжди суворе, моложаве — зараз стало дуже старим, навіть схожим на жіноче.

Вранці економка підійшла до дверей спальні й довго не наважувалась постукати. Завжди Штірліц о сьомій годині сідав снідати. Він любив, щоб підсмажений хліб був гарячий, тому вона ставила його на плиту о пів на сьому, точно знаючи, що у визначений раз і назавжди час він вип'є чашку кави — без молока