Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

— Катю, я їду у відрядження, — сказав Гліб одразу, без привітання.

Його голос був рівний, звичний, без емоцій. Робочий. Як завжди.

Катя завмерла.

— Куди?

— До Львова. На тиждень. Може, трохи довше.

— Коли?

— Сьогодні.

Усе. Він не пояснював більше нічого. І не збирався.

Катя подивилася перед собою, ніби шукала щось у повітрі. Але там було порожньо. Лише відчуття, що всередині щось напружилося, наче м’язи перед падінням. Страх, непевність, щось невловиме.

— Добре, — сказала вона.

— Не знаю, як часто зможу бути на зв’язку. Але писатиму.

— Як зможеш.

Вона уявила, як він киває.

— Усе. Я пізніше.

— Добре.

Він завершив дзвінок. Без «бережи себе». Без пауз.

Катя ще кілька секунд тримала телефон. На екрані — Мій Гліб.

У цю мить це ім’я здалося їй трохи чужим. Не зовсім її. Не зовсім він. Не зовсім «мій».

Хотілося плакати.

Яка ж я дурна, подумала вона.

Ліна зустріла Катю на порозі з теплою усмішкою. У джинсах, білій сорочці й із новим блиском на губах, вона виглядала стильно, як завжди. Старша на двадцять років, але зовсім не здавалася старою.

— Заходь, Катя, не стій, ніби в гостях.

Квартира Ліни була світлою, з продуманою кількістю речей: книжки, фотографії в рамках, кілька великих рослин, нотатки, приклеєні до шафок, легкий аромат кориці й цитрусу. На кухні стояв дерев’яний стіл, потертий, але затишний. Живий простір.

— Сідай, будемо пити чай. Хоча я за ром, — знизала плечима Ліна, дістаючи пляшку. — Хочеш ковток? Відкриє горло й голову.

— А можна, — усміхнулася Катя. — Сьогодні, здається, день відкриттів.

Чай, ром, два печива на тарілці, шоколад, чорнослив. Після першого ковтка Каті стало тепліше, не в тілі, а в думках.

— Ти питала про маму, — почала Ліна. — Я її добре знала. Вона була вродлива й смілива. Характер міцний, як кремінь. Але твій дід не прийняв її вибір. Не пробачив. Вона втекла до Запоріжжя.

— Сама?

— Ні. Твій батько з нею.

— Вони разом поїхали?

— Не зовсім. Він уже був одружений.

Катя здригнулася.

— Що?

— Твоя мама й тато познайомилися на весіллі в Пологах, у далеких родичів. Батько був свідком. І закрутилося.

— Але ж…

— Його дружина була вагітна. Він її покинув. Поїхав за твоєю мамою. Це було як у кіно, тільки без щасливого фіналу.

Катя слухала мовчки. Усе змішалося: запорізькі вулиці, дитинство, мамин погляд.

— А що з тією дитиною? У мене є сестра чи брат?

— Може, й є. Я не знаю. Тоді я відійшла, усе було складно, скандали. А потім ми бачилися рідко. Але твої батьки кохають одне одного все життя. Точно. Навіть коли мовчать.

Катя ковтнула рому. Гіркота, але ясність.

— У мене є друг, — сказала вона. — Подзвонив три дні тому, сказав, що їде у відрядження. І все. Ні дзвінка, ні слова.

— І що?

— Не знаю, як із ним бути. Як поводитися. І хто я для нього.

— Катю, — спокійно сказала Ліна, — це не про нього. Це про тебе. Ти маєш знати, хто ти, навіть якщо довкола нікого. Інакше будь-хто тебе зламає. Навіть той, хто любить.

Катя замовкла.

Вони довго сиділи мовчки під шум вечірнього міста.

Близько десятої задзвонив телефон. На екрані : Мій Гліб.

Катя вийшла на балкон і відповіла.

— Привіт, — його голос був трохи втомлений.

— Я мрію про зустріч.

Вона всміхнулася й запитала прямо:

— Чому ти такий стриманий? Завжди.

Мовчання. Потім:

— Більше не буду.

Її накрила хвиля від алкоголю, від несподіваної чесності, від того, як просто звучали слова Гліба.

Дні минали на автопілоті. Катя відповідала на листи, писала, вмикала презентації, ходила на наради. Усе правильно, але ніби уві сні. У голові крутилися уривки розмови з Ліною, її слова «ти маєш знати, хто ти», і голос Гліба, рівний, стриманий, але з ноткою змін.

Одного вечора вона повернулася додому. Не вмикала світло в коридорі, скинула взуття, кинула сумку на підлогу. У ванній довго стояла під душем. Гаряча вода текла по спині, але думки не змивалися.

Вийшла, загорнулася у вологу футболку, зайшла на кухню. П’ятниця. Машка не дзвонила. Гліб дзвонив рідко. Катя відкрила пляшку вина, налила трохи в келих.