Немеш Іван - Синтез Свідомості, Немеш Іван

Лише уламки. Лише спалахи.

“Ви обіцяли, що це буде зворотний процес!”

“Я не можу втратити себе! Ви маєте зупинитися!”

“Деніел, якщо щось піде не так, знайди нас… ми єдиний вихід.”

Його пальці зціпилися в кулак.

Вони не просто створили його.

Вони відібрали у нього все, що робило його людиною.

Він підняв погляд на незнайомця.

— Як тебе звати?

— Ми не маємо імен. Нам їх стерли. Але я взяв собі ім’я сам. Називай мене Фенікс.

Орфей глянув на архіви ще раз.

— Є інші, так? Інші, як ми.

Фенікс кивнув.

— Так. І якщо ми хочемо повернути своє минуле—нам доведеться їх знайти.

Орфей стиснув кулаки.

Він відчував, як у ньому зароджується нова мета. Він більше не просто рятувався—тепер йому потрібно було знайти відповіді.

Фенікс підвів його до розбитої панелі, всередині якої ще жевріли залишки живлення.

— Ми не єдині, Орфею. Є ще інші. Вони десь там, ховаються, як і ми. Деякі—ще в їхніх лабораторіях. Деякі…

Він зробив паузу, ніби сумніваючись, чи варто говорити далі.

— Деякі вже не змогли втекти.

Орфей на мить завмер.

— Ти маєш на увазі…

— Вони були знищені. Прямо там, у своїх капсулах. Їх навіть не розбудили.

Це відчувалося як удар.

Якби він прокинувся на кілька хвилин пізніше, він би також залишився просто записом у базі даних.

— Хто вони?

Фенікс торкнувся панелі, і екран знову ожив.

Список імен.

Суб’єкт 02: Міла. Прізвище: засекречено. Статус: невідомо.

Суб’єкт 05: Наомі Вілсон. Статус: втеча.

Суб’єкт 07: Рейнольд Стюарт. Статус: знищений.

Суб’єкт 11: Ембер Соренсон. Статус: зникла.

— Ми мусимо знайти їх, якщо вони ще живі.

Фенікс кивнув.

— Я знаю, де може бути Наомі. Вона зникла кілька тижнів тому, але я бачив сигнал, що виходив із покинутої лабораторії в західному секторі.

— А якщо це пастка?

— То ми дізнаємося про це, коли будемо там.

Орфей глянув на свої руки. Металеві пальці, які колись, можливо, відчували тепло людської шкіри, а тепер були лише інструментами.

Він більше не знав, ким є. Але він знав, що має зробити.

— Йдемо.

Темні вулиці нижнього рівня мегаполісу зустріли їх загрозливим мовчанням.

Верхні рівні міста жили своїм життям—яскраві вогні, транспортні магістралі, реклама, що пронизувала небо. Але тут, унизу, все було мертве.

Фенікс вів його крізь занедбані коридори між будівлями, їхні сенсори ловили кожен звук.

— Ми близько, — прошепотів Фенікс.

Орфей відчув це теж.

Слабкий сигнал.

Його система автоматично розшифровувала частоту.

”…Допоможіть… Західний сектор… Я не можу довго…”

Орфей і Фенікс обмінялися поглядами.

— Це вона.

Вони кинулися вперед.

Будівля була зруйнована, її колись стерильні лабораторні коридори тепер були вкриті пилом і уламками.

Але сигнал…

Він був тут.

Вони увійшли до центрального залу.

І побачили капсулу.

Всередині—фігура.

Темне волосся, обличчя, яке здавалося знайомим, навіть якщо він не пам’ятав його.

Її очі були закриті, але сенсори показували слабку активність.

Наомі Вілсон.

Вона була живою.

Орфей зробив крок уперед, але раптом його сенсори засікли щось інше.

— Феніксе…

Його голос зірвався на механічний шепіт.

Бо вони не були тут самі.

В коридорі за їхніми спинами почулися важкі кроки.

Із темряви вийшла постать.

Висока, масивна, але це був не охоронець.

Це був інший синтетик.

Його очі горіли червоним.

І він заговорив холодним, байдужим голосом:

— Ви не повинні були прокидатися.