Леся Воронін - Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища, Леся Воронін

Пані Соломія насупила брови, але очі в неї були веселі:

– Та ні, допустити цього не можна в жодному разі! Хто ж тоді, як не нащадок славетного козака-характерника Андрія Джури, читатиме думки синьомордів і перекладатиме їхні секретні повідомлення з синьомордівської мови на людську? Але все це ми відкладемо на потім, зараз треба заблокувати вихід із підземелля.

Щодо синьомордів, які перебували в стані анабіозу, ми не хвилювалися. Їхні капсули були надійно замкнені, а самі законсервовані представники ворожої цивілізації, скоріш за все, служили лише хитрою ширмою-прикриттям. Ця ширма мала відволікати увагу від того, що відбувалося на другому рівні. Від фабрики, де виготовляли штучних близнюків.

Нарешті рухомі сходи винесли нас на поверхню. Пані Соломія витягла з наплічника і встановила на пласкому камені невеличкий апарат, схожий на звичайний рефлектор. Насправді це був один з її останніх винаходів – універсальний поглинач, що мав створити над підземною галереєю потужне силове поле, яке блокувало будь-які сигнали.

– Ця невидима парасоля захистить підземний бункер не лише від грози, що ось-ось розпочнеться, – сказала президент ТТБ. – Головне – вона не дозволить Тюті та його помічникам надсилати й отримувати інформацію із зовнішнього світу.

– Треба скоріше сховатися до намету мами й тата! – вигукнув я, глянувши на велетенську чорну хмару, що нависла над нашими головами.

– Тепер зрозуміло, чому не було чутно пташок і комах. Вони поховалися, бо передчували наближення бурі. Біжи за мною, я знаю, як найшвидше пройти крізь кола кам’яного лабіринту.

Намагаючись утекти від дощу, ми щодуху мчали в бік наметового табору, обминаючи здоровезні каменюки. Я вже уявляв, як ми з бабусею зненацька заскочимо до намету батьків. І як вони зрадіють. А ми розповімо їм про зустріч із підступним Кактусом і про хитрого синьомордівського шпигуна Тютю, який прикидався дурником, а сам збирав секретну інформацію та готувався до чергового нападу. Як з’ясувалося, синьоморда перевиховати неможливо. Навіть тоді, коли за цю справу береться така видатна учена, як Соломія Джура.

Але найголовніше, що ми виявили фабрику з виготовлення людських копій, розташовану на другому рівні підземелля! Тепер, коли в лапах синьомордів опинився весь секретний архів з інформацією про членів ТТБ, усім нашим товаришам загрожує страшна небезпека. Синьоморди хочуть замінити справжніх людей їхніми копіями – штучними близнюками!

Саме цієї миті, коли ми з бабусею опинилися в самісінькому центрі кромлеха, небо розрізала вогняна блискавка, загуркотів грім і величезний камінь, повз який я пробігав, розколовся навпіл. Здавалося, у моїй голові вибухнув сліпучий феєрверк. Коли я прийшов до тями, то голосно вигукнув:

– Ти це бачила?!

Відповіді не було. Я почав розгублено озиратися і врешті зрозумів, що моя бабуся, вона ж президент ТТБ, зникла...

Розділ 9. Чи вірите ви у привидів?

Не пам’ятаю, як довго я блукав серед кам’яного лабіринту, розшукуючи бабусю Солю. Дощ не вщухав, і навіть мій похідний костюм, пристосований до будь-яких погодних умов, почав промокати. Врешті я покинув марні пошуки і, ледь переставляючи ноги, поплентався до намету батьків. Мабуть, якби я не був у такому розпачі через зникнення бабусі Солі, то одразу помітив би, що з наметів, по яких стікають потоки води, ще й досі ніхто не виходив. Це було дивно – жодна найстрашніша гроза не могла змусити членів оперативної команди ТТБ сидіти у щільно закритих наметах серед дня.

Глянув на годинник – з часу нашого прибуття на вершечок гори Треп минуло лише дві години. Тоді обережно потягнув за бігунок змійки і зазирнув усередину. Намет був порожній! Я кинувся до сусідніх наметів, але й там нікого не було.

«Невже мені доведеться самому розплутувати це загадкове зникнення?» – запитував я себе, озираючись на всі боки у пошуках хоч якихось слідів. І тут мені на очі потрапив добре знайомий знак. Я мало не скрикнув від радості – це була викладена з дрібних камінців стрілка, що закінчувалася двома хитро закрученими літерами: Д і Ж. Саме так виглядав герб нашого далекого предка – козака-характерника Андрія Джури. Стрілка вказувала на плаский камінь, з-під якого виглядав клаптик паперу. Я нахилився і витяг записку, надряпану кострубатим батьковим почерком:

Зробили сенсаційне відкриття. Секрет кромлеха на горі Треп розгадано. Через відсутність зв’язку змушені...

У цьому місці повідомлення було розмите дощовою водою, і хоч як я вдивлявся в записку, розібрати нічого не зміг. Ноги в мене підгиналися від утоми, я опустився на землю. Сів прямо на мокру траву, притулившись спиною до стовбура старої дуплавої модрини – єдиного дерева, що росло на вершечку гори Треп. Треба було зосередитись і вирішити, що робити. Заплющив очі, намагаючись викликати у пам’яті найекстремальніші ситуації, в які потрапляв, і раптом почув за спиною знайомий голос:

– Цікаво, коли він це написав?

Я рвучко обернувся і вражено запитав:

– Бабусю, куди ж ти поділася?! Я облазив увесь кромлех, заглядав під кожен камінь. Мало не повірив, що тут і справді існує якась таємнича сила. Навіть намагався зрушити з місця камінь, розколотий блискавкою так, наче його розрубали велетенським мечем...

– Прошу під час бойових операцій не називати мене «бабуся».

– Ну, гаразд, – ображено, пробурмотів я, – шановна пані Соломіє, скажіть мені, будь ласка, куди ж це ви так несподівано зникли?

– Припини ці порожні балачки! Я все поясню, але згодом. Зараз є важливіші справи! Нам негайно треба перенестися на гору Підстава. Ходімо до часольоту.

– А куди зникли тато й мама, тебе не цікавить? І чому на Трепі пропав зв’язок? І як тоді ти могла одержати повідомлення про двійників?! - від хвилювання я знову забув про правила і про те, як саме маю звертатися до бабусі під час виконання секретного завдання. Але, здається, саме в цю мить у мене виникли якісь підозри.

По-перше, бабуся Соля, навіть коли вона перебувала в ролі президента нашого Таємного Товариства, ніколи так спокійно не зреагувала б на зникнення не лише цілої оперативної групи, а й наших з нею найближчих людей. А, по-друге, погляд жінки, що стояла біля мене, був, ну як би це пояснити, якийсь... заморожений. У ньому не відбивалося жодних почуттів.

«Може, це мені просто здається? Надто багато неймовірних відкриттів упало на мою голову за останні кілька годин», намагався я себе заспокоїти і водночас не міг позбутися жахливого відчуття: все, що