Леся Воронін - Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища, Леся Воронін

– Ти чув, що я сказала?! Ми вирушаємо негайно! Веди мене до часольоту, – промовивши це, істота, яку я ще кілька секунд тому вважав своєю бабусею, раптом затремтіла і на очах змінилася. Її обриси втратили чіткість, почали розпливатися, танути і врешті... розвіялися, мов ранковий туман. Від жаху в мене перехопило подих. А коли врешті я зміг вдихнути повітря, то прошепотів, дивлячись на мокрий клапоть паперу, який і досі стискав у руці:

– Ну і що мені тепер робити?

Невже я й справді чекав, що батько мені відповість, пояснить, чому цей привид щойно з’явився переді мною під виглядом бабусі Солі? І чому ця проява вимагала, щоб ми негайно перенеслися на часольоті на гору Підстава?

Саме в цю хвилину в моїй кишені завібрував айфон, виспівуючи пісеньку про байбачка. Я здригнувся, розплющив очі й полегшено перевів подих – виходить, я просто заснув і все це мені привиділося! Хоча видіння було таке реальне, що я й досі не міг отямитися. А як би ви це сприйняли? Адже на моїх очах людина, яку я знав і любив усе життя (точніше, її копія!), перетворилася на безформну масу і врешті розтанула в повітрі.

Розділ 10. Прості пояснення загадкових подій

Я витяг з кишені айфон, який продовжував вібрувати. Руки мене погано слухались, і я довго тицяв пальцями не в ті цифри, поки набрав правильний код. Невже бабуся знайшлася?! Але на екрані висвітилося повідомлення, яке остаточно збило мене з пантелику: «Куди ти пропав?!». Я пропав? Що за нісенітниця! Це ж мені довелося облазити навколо кожної мокрої слизької каменюки, розшукуючи бабусю! Добре, що запрацював супутниковий зв’язок, зараз я все з’ясую. GPS-трекер миттєво визначив місце, звідки надійшло повідомлення. Це була саме та маленька тераса біля вершечка гори Треп, де ми кілька годин тому лишили свій часоліт.

Від радості серце у мене закалатало як скажене – з’явилася надія, що марні пошуки, блукання серед кам’яного лабіринту й моторошні видіння врешті припиняться. Ми зустрінемося і разом спробуємо зрозуміти, що ж відбувається на цій горі, назва якої в перекладі означає «пастка». Уже вкотре я подумав, що ця назва дуже влучна. Адже щоразу, опинившись у цьому місці, я мушу визволяти когось із хитрої пастки або сам шукаю порятунку.

Проте зараз розмірковувати над таємницями гори Треп було ніколи. Я уявив, як у підземеллі лютує підступний синьоморд Тютя, шукаючи способу вирватись на волю. Він хоче здійснити свій план – підмінити членів оперативного загону ТТБ їхніми точними копіями-близнюками. А ще у підземній фабриці повно напівлюдей-напівсиньомордів, які слухняно виконують команди космічних прибульців. І зупинити їх можна, лише втрутившись у минуле і змінивши хід подій.

На те, щоб домчати до нашого старенького обшарпаного «Запорожця», мені знадобилося не більш як п’ять хвилин. Я рвучко розчахнув пом’яті дверцята, застрибнув усередину й нарешті переконався, що це не черговий сон чи галюцинація. За пультом керування часольотом, що був замаскований під старий автомобільчик, сиділа президент ТТБ Соломія Джура власною персоною. Від радості я був готовий кинутися їй на шию, але суворий погляд зупинив мене:

– Я повторюю своє запитання: куди ти пропав?!

– Це ти пропала! – вигукнув я обурено. – Я був певен, що з тобою сталося щось жахливе. Після того, як блискавка розколола камінь, що стирчав посеред кромлеха, ти ніби крізь землю провалилася!

Пані Соломія заперечливо похитала головою і співчутливо промовила:

– Климе, ти помиляєшся, блискавка розколола камінь, і, мабуть, якийсь уламок, відлетівши, влучив тобі в голову. А коли ти впав між камінням, у твоєму костюмі спрацював ефект хамелеона і ти став непомітним. Через те я й не могла тебе знайти, хоч обходила кам’яний лабіринт вздовж і впоперек.

– Але ж я отямився зовсім в іншому місці – під старим дуплавим деревом! А перед тим мені ввижалася всяка маячня. Просто якийсь містичний трилер! Добре, що вампірів із закривавленими іклами не було. Але ось тебе я бачив. Тобто, не тебе, зараз я розумію, що це була оптична ілюзія, твоя точна копія. І ти наказувала мені негайно йти до часольоту. А потім просто розчинилася в повітрі!

– Можливо, від удару в тебе затьмарилась свідомість, ти не розумів, що робиш. Блукав під дощем, мов сновида, аж поки наштовхнувся на ту стару модрину, впав і заснув під нею.

Бабуся співчутливо торкнулася мого чола, на якому надималася чимала гуля. Я тільки зараз відчув, як вона болить, і запитав:

– А куди поділися мама, тато й усі члени оперативної групи?

– Як це – куди поділися? Їх викликали на Міжнародну конференцію дослідників мегалітів. У твого тата є сенсаційне повідомлення – він розшифрував стародавні написи на камені, що стояв у центрі кромлеха. Після грози супутниковий зв’язок відновився і ми з ним усе об. говорили.

– А хто ж буде стерегти Тютю, Кактуса й усіх тих недороблених синьомордів? Раптом вони вирвуться з підземелля і випустять механічних двійників?

– Не хвилюйся, поки над підземною галереєю висить силове поле, жодного зв’язку із зовнішнім світом Тютя та його помічники не матимуть. Та й вихід із підземелля я надійно заблокувала.

Я слухав бабусю і все ніби ставало на свої місця. Мабуть, і справді, якийсь час я перебував у відключці і блукав по вершечку гори Треп на автопілоті, як сновида. Хоча я не міг зрозуміти одного: якщо все це були якісь божевільні глюки, то чому я й досі стискаю у правій руці вологий клаптик паперу – все, що залишилось від татової записки... Я вже хотів розповісти про герб нашого предка Андрія Джури та стрілку, яка підказала мені місце, де тато залишив записку. Але в голові у мене макітрилося і я не міг розібратися – що ж зі мною сталося насправді, а що привиділося? Поки вагався, бабуся рішуче натисла потрібні клавіші на пульті керування і наш героїчний «Запорожець» приготувався до стрибка крізь час і простір.

Я кинув прощальний погляд на верхівку гори Треп і побачив велику пухнасту хмару, що повільно пливла небом. І раптом хмара почала змінюватись, набуваючи обрисів гігантської жаб’ячої мордяки з банькатими червоними очима і велетенською ротякою.

Зненацька ця мордяка ошкірилася в глузливій посмішці й показала мені довжелезного язика!

Розділ 11. І тут не обійшлося без Байбака...