Леся Воронін - Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища, Леся Воронін

– А ось як... – пані Соломія дістала з наплічника й увімкнула невеличкий плаский предмет, що нагадував звичайну мобілку. Насправді це був похідний універсальний просторовий сканер, скорочено – ПУПС.

Яскравий промінь описав коло на кам’яній підлозі підземелля і врешті зупинився на ледь помітному заглибленні. На невеличкому екрані ПУПСа з’явилося чітке зображення вже знайомої жаб’ячої лапи, і я зрозумів, що маю робити. Обережно натягнув на праву долоню силіконову рукавичку, яка вже вкотре стала мені в пригоді, нахилився і приклав руку до місця, позначеного на підлозі. Кам’яна плита під нашими ногами завібрувала і почала повільно опускатися.

У мене перехопило подих – не від страху, якого я вже давно позбувся, а від передчуття нових неймовірних пригод, якими супроводжувалися всі секретні операції ТТБ.

– Бачиш, галерея з капсулами має подвійне дно, – прошепотіла пані Соломія мені на вухо, – і, сподіваюсь, саме тут ми дізнаємося, звідки беруться оті близнюки – точні копії учасників нашої оперативної групи, що працює на горі Треп.

Нарешті спуск закінчився. Моя супутниця знаком показала, що треба робити, і ми обережно наблизилися до кам’яної арки – це був вхід до величезної зали. Тепер, причаївшись біля входу, ми змогли роздивитися, що ж так старанно приховували синьоморди та їхні агенти. Добре, що президент ТТБ пані Соломія, вона ж за сумісництвом моя бабуся, попередила, що на мене чекають сюрпризи, які не завжди будуть приємними. Бо зараз я ледве втримався від крику і проказав захриплим від хвилювання голосом:

– Це схоже на якусь велетенську фабрику з виробництва двійників!

– Так, і тепер я розумію, що робив Тютя у нас вдома! Він недаремно прикидався, граючи роль трохи пришелепкуватого, але старанного учня. Поки я знайомила його з найпростішими поняттями і вчила виконувати найпримітивнішу роботу, хитрий синьоморд зміг зламати захист у моєму комп’ютері і проник у таємний архів, де зберігаються дані про всіх членів ТТБ.

Тепер пригадую – кілька разів я наштовхувався на Тютю у твоєму кабінеті. А коли запитував, що він там робить, підступна тварюка витягала з кишені робочого комбінезона якусь пошарпану дитячу книжечку з картинками комах, починала щось белькотіти, тицяти пальцем у зображення мух, плямкати і повторювати: «ням-ням!». Ще й дурнувато усміхалася й облизувалася.

– То чому ж ти мені про це не сказав? Я ж категорично забороняю будь-кому наближатися до мого компа, коли на кілька днів відлучаюсь на секретний об’єкт! Для того й залишала тебе вдома, щоб ти не випускав Тютю з-під контролю! – обурилася бабуся.

– Ну як я міг подумати, що цей дурко – ворожий шпигун?

– А це ти бачиш? – бабуся махнула рукою в бік велетенського екрана, що висів на стіні.

Від хвилювання у мене перехопило подих – на моніторі з’являлися та зникали обличчя знайомих мені людей і тих, кого я бачив уперше. Але я розумів, що всі вони – члени нашої таємної організації, які вже багато років захищають Землю від вторгнення представників ворожої цивілізації. І тепер, через мою довірливість і необережність, про кожного з них знають синьоморди та їхні агенти.

Ми мовчки продовжували спостерігати за тим, як посеред підземного залу рухається широка металева стрічка, на якій лежать людські манекени. Навколо цього безкінечного конвеєра метушилися дивні створіння – напівлюди-напівсиньоморди. Усі вони були на різних стадіях переродження. В одних на обличчях ще можна було розрізнити людські риси, інші вже втратили людську подобу, але ще не встигли посиніти.

Страшні покручі знімали з рухомої стрічки все нових і нових манекенів, відносили їх на спеціальні столи, що стояли обабіч конвеєра, і надавали цим величезним лялькам подібності до їхніх людських прототипів. На спеціальних екранах, прилаштованих до кожного столу, висвічувалися 3D-зображення людей, яких мали «продублювати».

Раптом я побачив біля конвеєра ядучо-блакитне наїжачене волосся, що стирчало в різні боки, мов колючки. Так, це був Кактус! І завдання, яке він виконував, якраз підходило істоті, котру нещодавно так влучно назвали «недоробленою запчастиною лівої лапи напівздохлої мухи!». Бо зараз мій колишній хвалькуватий сусід і запеклий ворог Сашко Смик повзав по підлозі і складав до великої торби сміття, що падало зі столів, де виготовлялися все нові й нові копії людей.

Розділ 8.Чому над горою Треп не співали пташки

На те, щоб знову піднятися з нижнього рівня підземелля до галереї, де зберігалися капсули з синьомордами, у нас пішло кілька хвилин. Кам’яна плита, в яку був умонтований потужний підйомний механізм, беззвучно стала на місце. І лише тоді пані Соломія заговорила:

– Климе, ситуація виявилася набагато складнішою, ніж здавалося. Я спробую заблокувати вихід з галереї на поверхню. Здається, Кактус не розповів Тюті, що бачив у підземеллі й мене.

– Чому ти так думаєш? Він же страшний підлабузник і будь-що хоче вислужитися перед «володарями Всесвіту», як він їх називає. Я бачив, як Кактус заглядав в очі Тюті й мало не плазував перед ним...

– Хіба не розумієш? Він добре знає – йому цього не пробачать. І тоді смиканням за чуба і стусанами наш колишній сусід не відбудеться. Бо те, що Кактус упустив президента ТТБ, може зруйнувати всі плани синьомордів. Адже саме завтра вони збиралися замінити двійниками учасників оперативної групи ТТБ на горі Треп. І, підозрюю, що такі ж підміни готувалися на всіх розсекречених базах синьомордів, де зараз працюють наші команди. До завтрашнього ранку в нас залишається доба – ми мусимо встигнути!

– Зажди, але ж іще зовсім недавно я запитував, чому не можна перенестися в той час, коли в різних частинах Землі були зведені мегаліти? І якщо це й справді місця сили, то чому не спробувати заволодіти нею, щоб захиститися від хижих прибульців? Ти ж відповіла, що будь-яке втручання у події минулого може призвести до катастрофічних змін у майбутньому. А тепер ти готова це зробити?

– Невже не зрозуміло?! Ти пропонував втрутитися в події, що відбувалися кілька тисячоліть тому. А зараз ідеться про часовий відрізок завдовжки в добу. І якраз тих хвилин, які ми витрачаємо на даремні балачки, може не вистачити, щоб змусити синьомордів та їхніх агентів забратися з нашої планети.

– Тоді все класно, а то я вже почав хвилюватися – дуже не хотілося б розчинитися у часопросторі й узагалі не з’явитися на світ. Як же я тоді дізнаюся, чи й цього