Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Вона налила собі вина. Келих із гуркотом опустився на стіл поряд із кріслом, у яке вона важко усілася. Її сьорбання, як отрута, різало мені вуха.

— Ну, скажи хоч щось, — вона відставила келих і спрямувала на мене гнівний погляд.

— Ти поводишся як маленька ображена дитина, — нарешті промовила я, вдягаючи сукню.

Анаїз закотила очі, при цьому протяжно застогнала.

— Не можна довіряти людям. Вони брешуть. Особливо тим, які приходять і намагаються знищити твій дім.

— Я знаю, Анаїз. І не збираюся їм довіряти.

Вергілія, ігноруючи нашу розмову, продовжувала поправляти й розправляти сукню. Для неї це було більш цікавим, ніж слухати аргументи Анаїз. Її чорне волосся колихалося, як моторошні тіні. А бліда шкіра, здавалося, поглинала помаранчеве світло свічок, не залишаючи й тіні на її беземоційному обличчі.

— Тоді навіщо ти туди прешся? — її голос був сповнений обурення.

— Цей король Деметрус не ідіот, — я поправила мереживо на рукавах. — І тому навмисно блефував. Тільки дурень би приперся з таким важелем впливу під ворота небезпеки без підтримки. Вони мали намір продемонструвати й налякати. А значить він має запаси драконівського вогню… або знову бреше. Саме це й необхідно з’ясувати.

— Він самозакоханий лицемір, — гірко пробубніла Анаїз і опустила погляд. — Знаєш, скільки моїх подруг загинуло від його наказу? Він і всі вони заслуговують на смерть. А не на те, щоб домовлятися з ними.

— Зараз така стратегія нам необхідна, Анаїз, — рішуче сказала я. — Щоб захистити наш дім.

— Добре, — вона повільно підвелася з крісла. — Роби, як вважаєш за правильне. Мортос уже привів того пекельного коня. Опівночі він зникне, тому раджу довго не засиджуватися в гостях…

Вона забрала свій недопитий келих і тихо покинула кімнату.

— Анаїз скоро остигне. Ти ж знаєш, яка вона, — промовила Вергілія, стаючи переді мною і подаючи маску. — О, ледь не забула!

Вергілія раптом кинулася в інший куток кімнати й почала енергічно жбурляти речі направо й наліво.

— Ось! — радісно, майже по-дитячому вигукнула вона. — Я хотіла подарувати тобі пізніше… Але цього не вистачає принцесі троянд!

Вона протягла руки вперед із прикрасами для волосся зі штучними червоними трояндами.

Моє серце стиснулося. Вони були такими гарними, як справжні. Тут усе живе гинуло і в’яло.

— Іріс? Якщо це занадто… — прошепотіла Вергілія, помічаючи моє спантеличення.

— Ні, вони прекрасні, — з посмішкою відповіла я.