Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Вона — проклята господиня мертвих хащів. Він — король процвітаючого краю. Вони — два чудовиська, яким судилося зустрітися. У світі, де любов не рятує, а поцілунок не знімає прокляття, що переможе — темрява в серці чи слабке світло, що пробивається крізь тріщини?

Розділ 1

Сутінки опускалися на хащі, і в цій частині вже панувала густа темрява. Колючі, скручені гілки дерев спліталися неприступною стіною. Десь у далечині ледь мерехтів вогник. Двоє чоловіків у важких обладунках уперто продиралися крізь ці зарослі. Шипи впиналися в їхній одяг, рвали його, дряпали шкіру до крові. Один із них ішов попереду, прокладаючи собі шлях сокирою, і з кожним ударом, що відсікав колючу гілку, легкий біль відлунював у моєму серці.

Вони не перші незвані гості.

Були й інші.

Більшість із них шукали золото, що залишилося від зруйнованої столиці. Але знаходили лише смерть. Мовчазний гай поглинав їхню жадобу і крики, нічого не залишаючи… тільки тишу.

Інші шукали спокою. Приходили, щоб закінчити страждання. І ці колючі хащі забирали їхні життя, беручи у свої обійми.

І вже давно людська нога не ступала на цю територію.

Дотепер.

Ці воїни точно не прийшли за золотом. Вони, як руйнівники, прийшли ламати і вбивати.

— Темно як у дупі велетня, — промовив той, що тримав смолоскип, і витер чоло рукою. — Потрібно повертатися.

Другий зрубав гілку й опустив сокиру.

— Замовкни! Ми тут через тебе!

— Я ні в чому не винен. І ти це знаєш.

— У нас наказ, — суворо промовив той, що тримав сокиру. — І поки його не виконаємо, нікуди не підемо.

— Ти ж знаєш, чому сюди бояться ходити? Бо тут можна знайти тільки смерть.

— Якщо повернемося ні із чим, нас чекає шибениця. Стільки років служби — коту під хвіст.

Я вирішила підійти ближче, щоб розгледіти їх краще. Але раптом суха гілка тріснула під моїм чоботом. Цей звук, більше схожий на ламання кістки, луною облетів мертві стовбури гаю.

Чоловіки одразу напружилися і вихопили мечі, озираючись навколо.

Їхній страх можна було розгледіти із заплющеними очима. Кожен їхній важкий подих здавався ураганом, а погляд — блискучим як скло.

Не було потреби чекати довше. Тому я зробила ще крок і вийшла з-за дерева. Гілля відступало перед моєю постаттю, відкриваючи шлях до моїх гостей.

— Ані руш! — різко вигукнув чоловік із сокирою. Його пальці аж побіліли від мертвої хватки на руків’ї.

Я повільно підняла руки, відкриваючи порожні долоні.

— Ти хто така? Як ти тут опинитися? — його голос тремтів, хоча він і силкувався надати йому суворості. Але тут, серед цієї мертвої тиші хащів, страх дихав надто відчутно, щоби проявити справжню стійкість чи сміливість.

Я зробила ще крок. Під моїм чоботом загрозливо захрустіли шипи. Почувши цей звук, другий чоловік сіпнувся, затремтів і випустив смолоскип. Той упав, розсипавши в темряві живі іскри, покотився по нерівній землі, але дивом не згас.

Химерні тіні від полум’я, що танцювало, закружляли навколо.

— Це мої землі. Мій дім, — голос був спокійний, але маска на обличчі перетворювала його на глухий, неприродний скрегіт, що нісся з-під золота. — Ви прийшли й нищите мої дерева. Чого саме ви тут шукаєте?

Вони мовчали, застиглі, вдивляючись у мою постать своїми скляними від жаху очима. Мені конче потрібна була відповідь. Адже якщо вони змогли дістатися сюди, то за ними неодмінно прийдуть інші.

— Ці землі прокляті. Тут немає господарів, окрім смерті. Тому питаю знову: хто ти така? — голос Аніруша був грубим і командним, ніби він силкувався цим залякати мене, тримати контроль над ситуацією. Але я бачила, як під цією бравадою він приховував свій страх.

— Ідіть геть зараз. Поки я вас відпускаю. І передайте іншим: тут нічого шукати, крім смерті.

Обидва воїни не зрушили з місця, наче їхні ноги вросли в землю корінням.

Я опустила руки, обережно зняла з плеча сумку й кинула її до їхніх чобіт. Коштовності гучно задзеленчали від удару.

— Цього досить, щоби почати нове життя десь далеко звідси. Беріть і йдіть.

Чоловіки уважно поглянули на сумку. Той мовчазний уже сіпнувся до неї, але Аніруш приставив сокиру до його грудей.

— Ми прийшли не за цим. Нас не цікавить золото, — відрубав Аніруш.

Він не спокусився золотом. Хоча навіть якби вони його і взяли, за межами цих хащів воно б перетворилося на попіл.

То чого ж вони насправді тут шукали?

— І що ж ти шукаєш, воїне?

— Монстра, що тут живе. Потвору, що вбиває невинних людей.

— Монстра? — я посміхнулася під маскою, хоча вони цього й не побачили. — А що, як цей монстр — я? Що тоді ви збираєтеся робити?

— Шимон, ходімо, — майже прошепотів мовчазний, кидаючи тривожний погляд. — Тобі не здається дивним зустріти дівку в такому місці, яка ще й золотом розкидається?

— Жоден ваш меч не може проткнути моє серце. Ваші якісь особливі?

Я не втрималася від цього уколу. Нудьга — мій найстрашніший ворог, а ці двоє виявилися напрочуд стійкими чоловіками. Не могла ж я їх так просто відпустити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍