Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

— Замовкни! Ми не лякливі дівки, щоб тікати! — різко кинув Аніруш.

«Який сміливий,» — промайнуло в моїх думках. — «Яка стійкість! Цей Шимон заслуговує оплесків!»

Я підняла руки й повільно заплескала. У той же момент Мовчазний похитнувся і безвільно впав на землю, а його меч, гучно задзвенівши, ударився у твердий ґрунт.

— Чого ти боїшся насправді, воїне? Усі чогось бояться.

Я розв’язала стрічки на потилиці й кінчиками пальців торкнулася холодної поверхні маски. Повільно відвела її від обличчя, даючи змогу чоловікам дивитися на мене у всій моїй проклятій красі. Їхні очі жахнуто розплющилися, грудні клітки судомно здійнялися. А потім такий крик розрізав тишу навколо, що навіть дерева здригнулися.

Вони кинулися тікати немов божевільні, падаючи, підводячись, аж поки їхні темні силуети не розтанули серед дерев.

Завжди було цікаво: що ж саме вони бачать. Але всі такі спритні, що годі й наздогнати, аби запитати.

— Гей! Своє лайно забули! — з тіней, помираючи від сміху, вийшла Анаїз. — Бачила, як вони драпака дали? — крізь регіт промовила до мене.

Анаїз підняла покинутий меч і поглянула у відображення начищеного металу. Її червоні очі блиснули у відповідь.

— Яка я тут кралечка, — промурмотіла вона, поправляючи пасмо волосся за закручені роги.

— Будуть і інші, — зітхнула я, відчуваючи тягар неминучого.

— Чи це не вперше? — Анаїз продовжила крутити лезо в руках, поки з її пальців не потекла кров. — Ай, гострий! Що ж, підготуємося до їхнього приходу і вигадаємо щось дійсно веселе.

Анаїз жбурнула знайдений меч у стовбур дерева. Той одразу поглинув метал, і все зникло, ніби нічого й не було. А потім вона, стукаючи копитами, підійшла до сумки, закинула її собі на плече.

— Це ще знадобиться, — мружачись хитро, пробурмотіла вона. — Чому ти така похмура, Іріс? Шкода тих телепнів?

— У мене погане передчуття.

Я роздивлялася вигини маски й пальцями провела по золотих вустах.

— Я сьогодні йду до Гідзбурга. Хочеш, щоб я тобі щось принесла?

— Ти ж говорила, що там з’явилися мисливці? — Я підвела голову й пильно подивилася на неї. — Для суккубів там небезпечно.

— Нам ніде немає безпечного місця, — Анаїз зітхнула. — Ці мертві хащі — наш дім. І ми будемо їх захищати… і тебе.

Смолоскип нарешті згас, піднявши в повітря гіркий запах згаслого полум’я.

Анаїз чекала моєї відповіді, а я не знала, що їй сказати. Чого б я бажала? Того, що прагнуло моє прокляте, колюче серце, ніхто не міг здійснити.

Вона підійшла ближче, скинула з плеча сумку й сіла поряд на землю, елегантно закинувши свої мохнаті ноги одну на одну.

— Іріс, не мовчи. Ти мене лякаєш.

— А я думала, тебе лякає моє жахливе обличчя, — усміхнулася я.

— Ти ж знаєш, що ти красуня. Звісно ж, не така як я, — самовдоволено додала Анаїз.

— Можеш не намагатися. Твої чари на мене не діють.

Анаїз та більшість потвор тут, у Мовчазних хащах, бачили моє справжнє обличчя через силу прокляття. Вони знали, хто я, і не чіпали мене. Я — господар цього місця, і моє прокляття дає їм прихисток від несправедливого зовнішнього світу.

— Добре. Ходімо до замку. Вергілія вже приготувала вечерю.

— Обожнюю її галушки! — радісно вигукнула Анаїз, розтягуючи свої тонкі вуста, показуючи гострі зуби в усмішці.

***

Яскраве сонячне проміння пробивалося крізь фіранки, які гойдалися на вітрі.

Було тихо. Надто тихо.

Птахи вже давно не живуть у цих місцях. Ох, як же мені хотілося б прокидатися під їхній дзвінкий спів, солодкий запах квітів та гамір життя…

Ловлю себе на думці, що починаю забувати, як насправді виглядала столиця до того жахливого дня. Починаю забувати голоси матері та батька. Пам’ятаю лише їхні крики жаху, коли вони побачили моє обличчя вперше… у день, коли все почалося.

Гамір заповнював коридори замку. Усі хаотично готувалися до найважливішої події: весілля принцеси троянд. Ці холодні стіни давно не пам’ятають стількох людей, шуму та запахів.

А тоді це було чимось звичайним.

Я була такою щасливою, у білій сукні із червоними трояндами у волоссі. Це був шлюб із коханим чоловіком, як тоді я вважала, — й обіцянка прекрасного майбутнього.

Велика зала була заповнена знатними гостями. Усі їхні погляди були прикуті до мене й до батька, який вів мене до вівтаря. Моє серце шалено билося від хвилювання і радості цього моменту. Я зупинилася біля Луціана, який щиро усміхався, ледь стримуючи свої емоції. Ми були щасливі. У цей короткий момент, який мені хотілося б розтягнути на цілу вічність, залишитися там і не бачити… і не чути того, що трапилося далі.

Я обернулася до нього для нашого першого поцілунку під час шлюбної церемонії. Уже уявляючи, як його м’які вуста торкаються моїх, я, сама того не помічаючи, почервоніла як помідор. Але його усмішка зникла. Очі широко розплющилися, і він важко задихав. А потім відстрибнув назад, ніби його торкнувся вогонь, і закричав. Я була приголомшена і злякана. Неможливо передати ті відчуття, коли ти не розумієш, що відбувається. Чому хтось так реагує на тебе… Коли я повернулася до залу, жах і крики хвилею заполонили простір. Прикривши руками обличчя, я втекла до саду, зупинившись біля фонтану. Довго вдивлялася в поверхню води, намагаючись розгадати, знайти відповідь.