Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

— Чому не діє? — нервово запитала в тишу.

— Я ж не… один, Іріс? — Його голос був майже нечутний. — Мені… страшно…

— Помовч! Будь ласка! Чари мусять подіяти! — з болем заспокоювала я себе, благаючи.

— Ні… Дозволь… піти, — його голос завмирав. 

Він зняв рукавиці й поклав свої дивовижні, дерев’яні долоні на мої руки.

— Відпусти, Іріс… Я не заслуговую… на тебе…

Кров не зупинялася. Наші кисті були червоні, виблискуючи в місячному сяйві.

— Не наказуй мені! Чуєш?! — відчайдушно крикнула я.

Його рука піднялася до мого обличчя, торкаючись маски.

— Я хочу… бачити…

— Ні…

— Хочу… бачити… тебе… тебе… останнім…

Страх. Ось що мене охопило і стиснуло невидимою рукою серце. Я не боялася відкритися перед ним, але до останнього моменту тремтіла від думки про те, що хтось інший може дивитися на моє обличчя без огиди.

— Не проси мене про це. — мій голос ледь тремтів.

— Іріс…

Легені задавило, відбираючи останнє повітря.

Його благальний погляд, сповнений болю, змусив мене забрати руки від рани й розв’язати стрічки на голові.

Він дивився в мої очі, уривчасто дихаючи, а потім відкинув маску в бік. Метал маски зі дзенькотом вдарився об камінь.

Я заплющила очі, відчуваючи доторк холодної гладкої деревини на шкірі.

— Ти прекрасна…

Короткі слова й жодних криків страху, які я звикла чути і від яких отримувала гірке задоволення.

Розплющивши очі, я зустрілася з його зухвалою усмішкою, але такою справжньою і теплою, як перші промені навесні. Момент, коли всі захисні стіни були зруйновані, у момент, коли він був справжнім собою.

Крижані сльози потекли шкірою до низу. Моє серце знову відчувало, знову забилося ритмічно й ковток свіжого повітря заповнив легені холодним смаком життя.

— І мій… найбільший страх… був… ти… Пробач… — це був його останній подих, останнє слово.

Його рука безвольно зісковзнула з моєї щоки. Груди здійнялися від останнього подиху й завмерли. А в темних очах згас блиск життя.

Повітря наповнилося насиченим запахом троянд, ніби ми знову опинилися в королівському саду. Здається, я збожеволіла.

— Іріс? — шепіт розтанув у тиші зали.

Я стерла сльози рукавом, перш ніж обернутися.

— Ти повернулася?

— Ти в порядку? — запитала Анаїз, її кроки гулом відбивалися від порожніх стін.

— Так, — обернулася, намагаючись стерти кров із пальців.

— Ти ж це бачиш? — Її голос здригнувся. — Бачиш те ж саме, що і я?

Троянди на зруйнованому камені… Колись мертві, сухі стебла тепер були вкриті зеленим листям, а яскраво-багряні пелюстки сяяли в цьому холодному місячному сяйві, ніби насміхаючись над тишею і смертю.

Кінець