Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Я не змінилася: волосся кольору стиглої пшениці, фіалкові очі, ті ж пухкі вуста. Але інші бачили в мені наче саму смерть.

Звістка про мою потворність розлетілася швидко. І мій коханий Луціан одразу звернувся щодо незаконності нашого шлюбу. Було боляче. Мене зрадили й розірвали серце на тисячі шматочків. Я зрозуміла: справа була не в моїй потворності, а в людській злобі. Мила, сяюча й добра Іріс Арандін тепер стала проклятою за свою красу. Але чи так це було насправді?

— Іріс! — позаду пролунав виразний, наполегливий крик Анаїз. — Іріс!

Усе ж таки тиша й зараз велика рідкість у замку. Просто цей галас інакший.

— Я прекрасно тебе чую, Анаїз, — пробурмотіла я, дивлячись у вікно на сірий, похмурий пейзаж.

Від стін луною відбивалося дзвінке тупотіння її копит.

— Та я подумала, може ти тут уже померла? Ти не прийшла на сніданок. Ми тебе чекали.

— Я не маю апетиту, — кинула я через плече. — Можеш не хвилюватися, без сніданку я не помру.

— А де ж твоя люб’язність?

Вона була зла.

Адже після того, як тиша заполонила столицю, і я одна залишилася серед руїн, саме Анаїз знайшла мене. А потім прийшли й інші, заповнивши порожні коридори замку. Вони розділили зі мною свою долю проклятих, їжу й те добре, що в них залишилося.

Обернулася до неї. Анаїз стояла навпроти мене, уперши руки в боки, тонко примруживши очі. Вона була схожа на дияволицю — спокуслива й жахлива водночас. Але вся її поза та вираз обличчя мене тільки розсмішили.

— Чого смієшся?

— А ти хочеш, щоб я померла від сміху?

Вона сердито стиснула вуста.

— Скажу Вергілії, щоб вона принесла тобі сніданок у кімнату. Можливо, пізніше в тебе з’явиться апетит, — пробурмотіла Анаїз.

Не встигла вона замовкнути, як раптом сильний біль пронизав моє тіло, немов розпеченим залізом, наче невидима рука стиснула моє серце. Я звалилася на коліна. Хапаючись за край столу, мимохіть скинула з нього графін із водою. З гучним дзвоном скло розлетілося підлогою, і гострі, мов зуби, уламки вп’ялися в мої долоні. Кров і вода потекли по світлій підлозі, зливаючись у темні патьоки.

— Іріс!

Анаїз летючо кинулася до мене, намагаючись допомогти. Вона як пір’їну підхопила мене на руки й обережно поклала на ліжко.

Я задихалася. Це було абсолютно справжнім, відчутним, ніби сама смерть прийшла за моєю душею особисто.

— Що з тобою? Що мені робити?! — відчайдушно кричала Анаїз тремтячим голосом.

— Дай мені померти… — ледве чутно прохрипіла я.

Але все закінчилося так само раптово, як і почалося. Біль минув. Це був чіткий, болісний сигнал: хтось знову варварськи намагався потрапити в гай.

Раптом пролунали швидкі кроки.

— Іріс, ти мусиш це побачити! — гукнув терміновий голос Вергілії.

***

Величні дерева падали із сумним гуркотом, підіймаючи хмари пилу. У повітрі виблискували гострі сокири й сяючі обладунки. Коні іржали й тупотіли під свист батогів. А моє серце стискалося з гострим болем кожного разу, коли гостре лезо торкалося стовбурів. Я ледь стояла на ногах, вдивляючись, як велика армія знищувала гай, намагаючись вирубати собі шлях. Але навіщо? Що вони тут шукають насправді?

— Що будемо робити, Іріс? — запитала Анаїз.

Деякі сміливці намагалися підпалити ліс, закладаючи великі багаття, але вогонь не торкався колючих химерних дерев. Тільки сокира могла подолати цю перешкоду.

Вони не перші, хто намагався знищити прокляття. Інші королі приходили сюди здавна, рубали й палили, але ці мертві хащі досі залишаються на своєму місці, як і кожне дерево. Проте біль від цього завжди був справжнім.

Моя «потворність» була тільки початком.

Коли стало зрозуміло, що моє обличчя провокують видіння для мене виготовили маски — гарні, але такі, щоб можна було приховати за нею прокляття. Золоті, з вигинами пухких вуст, витонченими візерунками і великими прорізами для моїх очей. У яких було важко дихати, без можливості насолоджуватися запашними запахами… І просто бути собою.

Дивно, але дивлячись у дзеркало моєї душі через ці прорізи, прокляття не діяло, але якщо зняти маску… тоді всі бачили в мені свій найпотаємніший страх.

А я ж бачила себе. Як і інші потвори цього місця.

Можливо, мій страх — це я сама?

Моя родина обшукала всю країну і звернулася до найкращих у світі, щоб знайти відповіді та способи зняти прокляття. Але всі лише розводили руками: маги, чаклуни і відьми. Ми всі ще не знали, що то був тільки початок. Земля довкола почала гнити, хворіти й перетворюватися на мертву пустку. А на її місці проростали дикі колючі лози, які спліталися, росли і знищували все на своєму шляху.

Першою не стало мами. Вона довгі місяці була прикута до ліжка. І страждала. А її біль не заглушали найсильніші лікувальні настоянки. Я була поряд, коли вона зробила останній подих… А прокляття поглинуло її тіло і проросло могутнім деревом, що знищило половину західного крила замку.