Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Я бачила, як прокляття забрало всіх, крім мене. Смерть прийшла за кожним із них, мучила й не випускала за межі столиці, поки все навколо не поросло колючим, безжиттєвим тереном, зруйнувавши колись сяюче серце Королівства троянд.

— Іріс?

— Помовч. Я думаю, — ледве чутно прохрипіла я.

— Ми нічого не робитимемо? Я ж бачу, як тобі болить.

— Ми нічого не робитимемо, — твердо відповіла я і повільно попрямувала назад до замку.

— Як це? Вони хочуть знищити нас! — обурилася Анаїз.

Я зупинилася, важко дихаючи, опершись рукою на стовбур дерева.

— Прокляття все зробить за нас.

— Але ж…

— Я в порядку. І слухайте мене уважно: не смійте виходити до них.

Кімната зустріла мене тишею і запахом свіжої їжі. Я стискала пальці так міцно, що нігті до крові вп’ялися в долоні. Потрібно лише дочекатися ночі, і біль мине.

Цей біль… Чи не він єдиний робить мене живою? Скільки минуло років?

П’ятдесят довгих років. А я анітрохи не змінилася за цей час. Я б мусила зістаритися, покритися зморшками, мати купу онуків, сидіти на веранді і в’язати. Чому мені це не судилося?

Ці роки промайнули як кілька днів. А світ навколо тим часом змінився. На місці зруйнованого королівства виникли нові, такі ж прекрасні і процвітаючі. А це прокляте місце не змінилося зовсім.

Я іноді мандрувала до сусідніх міст і насолоджувалася тим життям, тим гамором. Вдихаючи запахи, вловлюючи усмішки. Я любила цей світ, до якого більше не належала. А ці люди навіть не здогадувалися, що серед них ходила потвора, яку вони боялися і обходили десятою дорогою.

Нічну тишу розітнули тисячі криків, що лунали, здавалося, звідусіль. Я підійшла до вікна, відчуваючи, як сила знову наповнювала моє тіло. Ліс відновився, забравши життя тих, хто насмілився стати йому на заваді. Їхні душі тепер частина цього місця. Частина цієї тиші.