Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Розділ 2

Обідній стіл хитався, ніби від землетрусу. Я підняла свою тарілку вгору. Саме тоді переді мною дерев’яною поверхнею, як по льоду, прокотилося чиєсь тіло і з гуркотом впало обік стільця.

Навколо стояв гамір, як на якомусь галасливому базарі. Їжа літала в сторони, а Мортос енергійно жестикулював руками, розповідаючи історію нічного жахіття для воїнів-загарбників.

Надмірно Ввічливий підвівся з підлоги, струшуючи бруд зі свого жакета. Йому не сподобалася поведінка за столом, і він за це поплатився.

Вергілія стояла осторонь, уважно слухаючи розповідь. Вона ніколи не сідала за стіл, хоча тут завжди всі залишали для неї вільне місце. Вона любила спостерігати, як ми їмо, бо для неї її ж приготована їжа — отрута. Я ніколи не питала її, куди вона часом пропадає, хоча і знала, що для її існування їй необхідно пити кров немовлят. Тут ніхто нікого не засуджував за їхні брудні справи.

Я поставила тарілку на стіл і продовжила їсти, хоча й не відчувала смаку. Не хотіла засмучувати нашу кухарку, яка справді піклувалася про нас. Ми всі піклувалися один про одного.

Раптом у мій суп щось прилетіло. Звук був мокрий і огидний. Я глянула вниз: у тарілці плавав відтятий палець.

— От дідько! — вигукнув хтось із-за столу, й усі замовкли.

Я повільно підняла голову й уважно оглянула присутніх.

— Вибачте, пані Іріс! — пролунав хор голосів.

Айвенго, скриплячи своїми іржавими обладунками, показав пальцем на Кірка, який сховав руки під столом.

— Це не я! Ти брехун! — різко кинув Кірк у відповідь.

І знову за столом піднявся справжній ураган голосів і вигуків.

Я відсунула тарілку і встала з-за столу. Вмить усі знову замовкли, підвелися, легко вклонившись.

Коли їдальня залишилася за моєю спиною, гамір відновився. І я мимоволі усміхнулася. Як їх можна не любити? Без них я б точно з’їхала б із глузду.

Надворі було прохолодно. Вітер шумів, граючи з гіллям дерев. Тут, внизу, сонячні промені майже не досягали землі, наче якась невидима перешкода не пропускала їх або ж відбивала, як дзеркало, назад до небес.

Я дивилася на свої саджанці й марні спроби виростити щось на цій гнилій землі. Усе принесене Анаїз в’яло й гинуло, тільки-но торкнувшись прокляття. Навіть мої улюблені троянди перетворювалися на колючі лози. Ніщо не допомагало подолати силу цього мору. Я вже давно почала втрачати надію, що цей край колись знову зацвіте, як раніше.

— Іріс! — знову пролунав занепокоєний голос Анаїз.

Я важко зітхнула.

— Що знову горить? — запитала я.

— Моя дупа горить! — видихнула вона, важко дихаючи. — Там ті люди знову біля кордону гаю і хочуть тебе бачити.

— Вони завжди чогось хочуть, — беземоційно промовила я. — Ця ніч їх нічому не навчила?

— У них драконівський вогонь, — тремтячим шепотом вимовила Анаїз. — Якщо після цього ліс відновиться і ти теж, то нас чекає смерть, Іріс. Звідси нам не втекти.

 

***

 

— Дай мені маску, — ледве перевівши подих, промовила я до Анаїз, яка захекано бігла поряд.

Мене ж дерева не торкалися, а ось їй дорогу не поступалися, й Анаїз доводилося кожного разу спритно ухилятися від гострих шипів.

— Ти хочеш вийти до них? Ось так просто?

— У тебе є інші ідеї?

Ми зупинилися на невеликому пагорбку. Навіть звідси було видно, як яскраво виблискують обладунки й гостро начищені мечі. Тепер їх було значно менше. Від тієї величної армії залишилася лише купка людей.

— Можливо, краще зібрати всіх? Обміркувати план? А не кидатися наосліп на їхні мечі? — у її голосі звучала благання.

Я повернула голову до Анаїз. У її червоних очах не було страху, але світилася глибока стурбованість. Ці прокляті хащі — їхній дім, як і мій. І я не готова дозволити цим мерзотникам знищити все, що ми збудували за ці роки.

Мовчазно забрала з її рук маску. Холодний метал ліг на шкіру.

— Я піду одна. Повертайся до замку. Ти ще не обідала.

— Яка турбота з твого боку, — дражнено плюнула Анаїз. — Я йду з тобою, і крапка!

— Ні, — відрізала я, її тон не терпів заперечень. — Вони чекають тільки мене. Ти підеш до замку й заспокоїш інших.

Вона скривилася, оголюючи гострі зуби. Але врешті зітхнула.

— Добре. Але якщо ти не повернешся за годину, ми знайдемо тих покидьків і роздертимемо їх на шматки.

Я кивнула у відповідь і рушила вниз, до межі хащів.

Ще деякий час я відчувала її погляд на своїй спині — вона, напевно, вагалася, чи варто слухати мій наказ. Але врешті-решт відлуння її копит стихло, віддаляючись у напрямку замку.

Такі переговори були не першими. До межі приїжджали навіть самі королі і вимагали, щоб я покинула гай зі своєю гниллю та колючками. І просили вони про це надзвичайно грубо й непристойно. А тому всі сповна поплатилися за свої слова.

Чому їх так манять прокляті місцини? Напевно, це як більмо на оці — не завойована земля, якою хочеться володіти й підкорити. І чим же вони кращі за нас, потвор? Лицемірні, зухвалі, жадібні…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍