Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Воїни помітили мою постать і одразу вишикувалися в шеренгу, тримаючи зброю напоготові. А попереду стояв уже знайомий Аніруш. Він тримався рівно, з холодною, непроникною виразністю. Я мимоволі усміхнулася, згадуючи, як він тікав, зустрівшись зі своїм страхом.

Я зупинилася, вдивляючись у напружені обличчя цих хоробрих воїнів. А потім переступила межу і ступила чоботами на зелену, соковиту траву звичайного світу.

О, яким був прекрасним їхній вираз страху! Живий, справжній! Вони ж певно, думали, що я не можу залишати проклятий гай. Мені навіть не доведеться знімати маску, щоб змусити їх тікати цього разу.

— Чого вам знову треба? — першою порушила тишу я. — Невже ніч вас нічому не навчила?

— Король Деметрус просить вашого дозволу пройти до центру столиці й дозволити його людям провести пошукову операцію, — твердо, хоч і з помітним напруженням, відповів Аніруш.

Я відчула подив від такої несподіваної новини.

— А що ваш король загубив у моїх землях? — мій голос був спокійним, але в ньому відчувалася прихована загроза.

Шелепа Аніруша напружилася, загострюючи вилиці. Його начищений шолом здавався занадто тісним для стримуваних ним емоцій.

— Він хоче золота? — запитала я в тишу, звертаючись, здавалося, більше до пустки, ніж до них. — Чи хоче топтати своїми брудними чоботами мої саджанці?

Вітер свистів у гілках та шипах дерев, і здавалося, цей звук був схожий на рев пораненого звіра.

— Якщо ви нас не пропустите, король має намір використати вогонь дракона, — продовжив Аніруш, — адже всім відомо, що він нищить усе, навіть прокляття.

— Де ж цей вогонь? Можливо, ваш король — брехун? — я дозволила собі легку, ледь помітну посмішку під маскою.

Аніруш кивнув головою, давши мовчазний наказ одному з воїнів. Той відступив і витягнув із ящика чорну кулю. Обережно передав її в руки командира.

Із переможною усмішкою на обличчі, він з усієї сили жбурнув кулю якомога далі, у глиб гаю. Вона вдарилася в стовбур дерева, і все навколо спалахнуло високим фіолетовим вогнем, залишивши тільки попіл.

Я проковтнула слину. Цей жар ніби торкнувся моєї шкіри і пропік до самих кісток. Вони не мусять побачити моєї слабкості. Пальці на руках захрустіли від тиску.

— Я хочу говорити з вашим королем.

— Король не буде говорити з… потворами, — зневажливо гиркнув Аніруш, плюнувши собі під ноги.

— Ви прийшли першими. Палили й ламали. І поплатилися за це, — я схрестила руки на грудях, і помітила, як деякі воїни сіпнулися. — І хто з нас потвора? Якщо король хоче потрапити до Мертвих пущ, то мусить говорити зі мною особисто. Сьогодні ввечері. Я прийду до його двору на аудієнцію.

Це було раптове рішення. Ніщо не може зупинити драконівський вогонь, який знищує все на своєму шляху. І якщо пізніше дерева відновляться, то все інше відбудувати не вдасться. Я не хочу втратити ще й ці уламки минулого життя, бо з усім цим помре пам’ять про ту Іріс.

Аніруш довго обмірковував свою відповідь і своїм мовчанням неабияк непокоїв своїх людей. Їхні очі злякано блукали по моїй масці, яка, здавалося, сліпила їхні очі, тому вони майже розплакалися від жаху.

— Я передам ваші слова королю.

— Тоді забирайтеся звідси, — спокійно промовила я. — Якщо не хочете стати їжею для потвор. Чи вам допомогти?

Я повільно підняла руки до маски, торкнувшись пальцями краю. У відповідь простір заповнили глухі крики та брязкіт обладунків. «Хоробрі» воїни покидали зброю і побігли врозтіч, виблискуючи як вода під сонцем.

Аніруш сплюнув на землю.

— Ви — отрута нашого світу, — зневажливо промовив він. — Передохли б у цьому лісі.

— Що ти тоді побачив, воїне? Що так злякався? Думаєш, ти вже поборов цей страх? — слова самі зірвалися з моїх уст, сповнені темної іронії.

Я відсунула маску трохи вперед, відчуваючи на шкірі прохолодний вітер і зробила нарешті глибокий вдих.

Але Аніруш не став зволікати. Він стрибнув у сідло й понісся слідом за своїми воїнами.

Я підійшла до покинутих ящиків, відкрила один і побачила всередині груду каміння. Ось де була їхня брехня. Але це не означало, що в короля Деметруса не приховано великих запасів. І саме це я мала з’ясувати.

***

— Ти нікуди не підеш, Іріс! — голосно кричала Анаїз, лунко вистукуючи по паркету копитами. — Скажи їй щось!

Вергілія мовчазно зашнуровувала мій корсет. Її бліді пальці спритно рухалися по стрічках. А потім вона різко потягнула, аж мені здалося, усі мої ребра болісно захрустіли.

Анаїз ходила вперед-назад тісною кімнатою, розганяючи вітер. Від цього вогонь свічок танцював у несамовитому ритмі, кидаючи на стіни химерні, спотворені тіні.

— Краще допоможи мені із сукнею, — рівним, позбавленим емоцій голосом пробурмотіла Вергілія, трохи послабивши корсет.

Анаїз зупинилася. Її червоні очі блиснули у світлі свічок.

— Я не стану підтримувати цю дурну витівку.