Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Гідзбург. Нова столиця колись зруйнованого Королівства Троянд. Сяюче віддзеркалення минулої величі. Білосніжне, зелене, наповнене життям місто процвітаючого майбутнього. Місто, збудоване на кістках і попелі.

Коли серце королівства вмирало, без змоги втекти чи сховатися від прокляття, рід Мондерхай скористалися з обставин і захопили владу, зігравши на людському горі. Але мушу віддати їм належне: попри труднощі, вони змогли підняти країну з колін.

Уже біля центральних воріт на мене чекала ціла стіна озброєних воїнів. Вони стояли рівно, обличчями до міста, і навіть не дивилися в мій бік. Вочевидь, їх добре інструктували. Але навіть попри це, відчувалося, як моя маска й моя історія неабияк привертають увагу — навіть відведені погляди були напружені. Повітря ніби застигло від очікування.

Мене перевірили на наявність зброї. Це, звісно, неабияк насмішило, бо мій меч — це їхні страхи. А потім ввічливо попросили сісти в карету. Дверцята зачинилися з глухим стуком, відгороджуючи мене від напруженої тиші за воротами.

Я ледь відсунула фіранку, щоби бачити, що відбувається на вулицях. Мимо вікон пропливав вир облич — багато людей вийшло з будівель. Вони занепокоєно перешіптувалися, вкидаючи швидкі, перелякані погляди, і намагалися розгледіти у віконцях карети прокляту принцесу. Шум їхнього гамору був таким гучним, що навіть стукоту копит майже не було чутно. У цьому гаморі відчувалася суміш страху, цікавості та ворожості.

Усі ці роки люди були певні, що увесь рід Арандін загинув у тих гнилих хащах або перетворився на тих потвор, якими постійно лякали дітей. А тепер я сиділа тут, у кареті, як гостя самого короля.

Добре, що вони не знають, що я і раніше ризикувала навідуватися до міста в час карнавалів, коли моя маска не здавалася чимось незвичайним — а лише частиною святкового божевілля. У час, коли все місто затопало червоними та білими трояндами, і повітря було солодким від їхнього аромату. У час, коли на один вечір я знову могла стати минулою Іріс. Гуляти містом, танцювати під музику, сміх та гомін, і на мить уявляти, що там, у вежах мого старого замку, мене чекають живі рідні.

Карета в’їхала на подвір’я, і стукіт копит замовк. Дверцята відчинив дворецький, на обличчі якого не було жодної емоції, наче він уже вкрай втомився від своєї одноманітної роботи. Мене провели порожніми, гулкими коридорами до тронного залу, який виблискував в останніх променях західного сонця.

А в кінці зали, на троні, сидів він — Деметрус Мондерхай.

Його зневажлива, розслаблена поза одразу підготувала мене до тону нашої розмови.

Я підійшла ближче й легко вклонилася.

— Ваша величність.

Король жестом показав, щоб я підійшла ще ближче.

Він уважно розглядав мене. Його очі, колір яких я не одразу розрізнила в напівтемряві зали, були сповнені чистої, холодної цікавості, без тіні страху. І це було вражаюче незвично. Чи був він настільки хоробрим? Навряд чи. Чи просто достатньо впевненим та зухвалим у своїй силі та обраності?

Я уявляла його набагато старшим. Але переді мною сидів молодий чоловік, що більше нагадував темну тінь — її найпрекраснішу, найхолоднішу сторону. Його обличчя було бездоганно гладким. Довгі пасма темного волосся спадали по плечам, обрамляючи тонкі, гострі риси. У тонко окреслених вустах, що склалися в ледь помітну лінію, та гострому, пронизливому погляді відчувалася прихована, розважлива жорстокість.

— Ти жах із проклятих земель? — він хмикнув. — Ніхто не міг навіть зобразити твій справжній вигляд. А оповіді про тебе різнилися і наводили страх у всьому моєму королівстві. А ти виявилася звичайною дівчиною.

Його слова луною відбивалися від високих стін.

— Моє прокляття полягає зовсім в іншому, королю.

— Ти вбила найвеличніших воїнів мого королівства, і тобі вистачило нахабства прийти сюди? — його голос був гострим, як лезо.

— Ваші люди самі винні, що прийшли з вогнем і мечем до моїх володінь, — твердо відповіла я.

Я стиснула пальці в складках сукні.

— Твоїх? — лукаво посміхнувся він. — Ці землі належать Королівству Троянд. А значить, вони належать мені. І я буду робити все, що мені заманеться.

— Тоді їхня кров на ваших руках, королю. Щоб ви не шукали в тих землях, там нічого немає. Скільки б ви його разів не спалювали — усе повернеться на свої місця. Я лиш хочу… благаю: дозвольте мені й іншим жити там у спокої. Ми не будемо нікому заважати. Заради пам’яті роду Арандін, не знищуйте те, що залишилося.

Він склав руки в замок і усміхнувся ще ширше. Ця усмішка не торкнулася очей, залишивши їх холодними й байдужими.

— Ваша мольба торкнулася мого серця, — у голосі пролунав дзвінкий глум. — Але вже час очистити цю землю від погані. Варта! — його голос пролунав різко й холодно.

Яка ж він мерзота. Попри його неземну вроду, всередині він був гнилим.

Я стояла нерухомо, поки варта не одягнула на мої руки кайдани. Холодний метал стиснув зап’ястя, ніби нагадуючи про пастку. Мене провели сирими, смердючими коридорами підземелля, де луна кожного кроку губилася в гнітючій тиші, а потім, як ляльку, жбурнули в камеру. Я впала, втративши рівновагу. Вергілія буде зла, коли побачить сукню. Вмостившись зручніше на холодному камені, що витягував тепло з кісток, мені просто залишилося чекати. Навіть трішки шкода, що не буде нагоди побачити розгніваного обличчя короля.