Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Анаїз прекрасно його описала: лицемірний нарцис. Напевно, зараз він сильно задоволений собою.

Раптом крик болю розрізав вузькі коридори. Це були не в’язні. Відлуння долинало десь із гори, з кімнат самого замку. Що в них тут відбувається?

Поряд пробіг пацюк, але потім, ніби щось відчув, метнувся геть у темряву. У хащах не живуть пацюки. Там взагалі нічого не водиться, окрім проклятих та колючих дерев. Тому таке сусідство мене анітрішки не турбувало.

Коли місяць засвітив крізь грати в маленькому віконці, прокляття покликало мене назад додому. Один подих — і я зникла з камери, розчинившись у місячному світлі. Я з’явилася на порозі замку, де на мене вже чекала Анаїз.

— Ну що? Переконалася? Ми тільки втратили час.

Її очі світилися червоним у темряві, як дві жарини. Я продовжувала лежати на холодному камені, дивлячись на зоряне небо.

— Давно на мене чекаєш?

— Кілька годин. Складно вгадати, коли тебе притягне назад.

— Хочеш випити? — я ледь підняла голову. — Я розповім усе в подробицях.

Вона лиш усміхнулася.

***

Від цього прокляття неможливо втекти.

Ми всі намагалися.

Наша родина пливла на кораблі до нових земель, щоб втекти від цього страху. Щоб знайти ліки від моєї хвороби. Та навіть серед відкритого моря прокляття тримало свою здобич. Тієї ночі я прокинулася від криків у своїй кімнаті в замку. А кричала мама, коли усвідомила, що ми чудесним чином повернулися назад. Вона кілька разів ще намагалася покинути столицю, що, звісно, не увінчалося успіхом. І це сильно її зламало.

Тому вони всі залишилися тут і проросли корінням глибоко в землю. Чи можна було їх повернути? У мене не було відповіді. Але надія згасла за ці довгі роки. 

— А я тебе шукала, — тихо пролунав голос Вергілії.

Я сиділа на зруйнованій стіні, поглядаючи на сірий горизонт.

Вергілія вмостилася поряд.

— На що ти чекаєш?

Вона витягла пляшку і відкокувала її.

— На знак.

— Впевнена, що він захоче говорити з тобою знову? — вона зробила ковток вина.

— Він ще той розумник, — я взяла пляшку і пригубила. Вино було солодким, як мед.

— Мені все це не подобається, — у її голосі відчувалася втома. — Чому саме зараз? Раніше їм було плювати на нас.

— Це я і хочу з’ясувати.

Вергілія забрала з моїх рук пляшку і випила її до дна.

— Сьогодні вночі я маю залишити вас. І не знаю, коли повернуся, — тихо промовила вона. — Хочу сказати, що ти не зможеш на мене розраховувати. Мортос головний на кухні.

Слова були зайві — ми обидві знали, куди й навіщо вона йде. Але раніше вона ніколи мене про свої подорожі не попереджала.

Я кивнула головою, знов вдивляючись у сірий пейзаж.

— Що це? Знак? — її шепіт ледь досяг мого слуху.

Серед дерев пробивалося світло, а точніше відблиск, ніби хтось пускав сонячних зайчиків.

На межі гниття і процвітання на мене чекало повідомлення: король Деметрус запрошує на обід принцесу троянд і просить вибачити його за минуле поспішне рішення.

Почувши ці слова, мені аж захотілося розсміятися вголос. Цей чоловік навряд чи вміє вибачатися! Він, мабуть, сказав щось зовсім інше, але бідолашному гонцю довелося перекладати повідомлення на ввічливий тон.

Значить, я змогла зацікавити цього пихатого короля.

***

Знову тихі коридори, де тільки стук моїх підборів, наче одиноке серцебиття, відбивався луною. Знову цей відчужений від життя дворецький — ні тіні емоцій на його обличчі. І більше ні душі. Мені навіть на мить стало цікаво: якщо зняти перед ним маску, він хоч чогось злякається? Чи його байдужість абсолютна?

Мене провели до залитої сяйвом веранди. Було занадто яскраво, аж очі різало, як лезом, і я мимоволі примружилася. Сонячні промені не приносять мені шкоди, але постійне перебування в темних хащах зовсім перетворило мене на тіньову істоту. Тільки в найвищій вежі, де була моя кімната, іноді досягало світло.

Тут усюди були квіти, і звичайно, троянди. Запах був таким насиченим, що я відчула його навіть за наявності маски. Це був майже приголомшливий наплив ароматів після років такої порожнечі.

За сервірованим столом уже сидів король і задумливо читав книгу. Промені грали в його довгому темному волоссі, а очі, кольору висушеного осіннього листя, нагадували холодний, оцінюючий погляд хижака. Він був милим на вигляд, доки не відкрив рота.

— Пані Іріс, — він відклав книгу, і зухвала посмішка розтягнула його вуста. — Будь ласка, сідайте. Будьте моєю гостею.

Він хоча б підготувався цього разу.

Дворецький допоміг мені сісти за стіл і налив у чашку чаю.

— Сподіваюся, після чаювання мене знову не очікує підземелля? — з легкою іронією поцікавилася я.

— Ця ніч прекрасно довела, що вас не стримають грати, — у тон їй відповів король.