Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Дивлячись на нього, у його темні очі починаєш розуміти, що цей чоловік ніколи не робить нічого просто так. І навіть те, що я зараз тут, кілька днів назад здавалося б абсурдом і божевіллям. Але я сиділа за столом із новим королем Троянд, бо він зміг мене… зацікавити.

— Тоді можна перейти до теми нашої зустрічі, — сухо промовила я.

Він відкинувся на спинку стільця, зціпивши руки в замок. На його руках були тонкі чорні рукавички. Ознака вишуканого смаку та вишуканості серед знаті. О, він ще той модник.

— Дід розповідав мені про трагедію, що спіткала наше королівство. А деякі речі навіть перетворилися на казки чи вигадки, — він зробив паузу, оцінюючи мою реакцію крізь прорізи маски. — Але я навіть повірити не міг, що рід Арандін ще живий… у таких-то умовах. Ви навіть не постаріли. Прокляття можуть творити дива. Скажіть, Іріс. Чому ви так довго ховалися від нас?

Чому? Тому що я потвора. Потвора, яку хотіли вбити. Потвора, яка винна в смерті невинних людей. Потвора, що принесла злидні до королівства. Потвора…

З такою силою стиснула пальці під сукнею, що кров потекла з долоні на червону тканину. Біль був гострий і звичний.

— Ваш дідусь вам не розповів? — я тримала спокійний, навіть зухвалий тон.

— Але ж ви зараз тут, — його погляд не відривався від мене.

Між нами зависла мовчазна пауза.

— Краще перейдімо до справи. Я хочу, щоб ви залишили мене й мої землі в спокої. Усе, що ви не збиралися робити, це нічого не змінить. Ви ж добре вивчили цю частину історії і знаєте, що не існує жодного способу позбутися прокляття. Драконівський вогонь випалить усе, залишив тільки чорну землю. Але на цьому попелі вже з першими променями ви знову побачите незмінний сірий пейзаж.

Деметрус невимушено підняв чашку зі столу і зробив довгий ковток.

— Але ж ви зараз тут, — він зі стукотом відставив фарфоровий посуд. — А значить, що це щось змінює.

Саме це мене лякало в ньому: він мене не боявся і відчував себе абсолютним господарем становища. Він вірить у свою здатність впливати на ситуацію, де інші зазнали поразки. І він був правий — я б не прийшла до нього, якби це мене не чіпляло аж до живого.

— У мене є зовсім інша пропозиція, — голос його ковзнув, як шовк по лезу. — Я не чіпатиму вашого гнилого болота, якщо ті потвори не будуть заходити на терени королівства. Але й це ще не все. Як заставу, ви мусите відвідувати замок рік як мій гість. І, звісно, розважати мене.

Король ледь помітно усміхнувся ширше, підняв чашку, і зробив наступний ковток.

— А якщо я не погоджуюсь на такі умови? — запитала я, намагаючись приховати внутрішнє тремтіння.

— Мені доведеться спалити ваше болото, — байдуже відповів він. — І мені справді вистачить ресурсів, щоб робити це по кілька разів на день.

Не впевнена, чи блефує він, чи ні. Це така мерзота, що він, ймовірно, дотримає свого слова і з насолодою буде дивитися на фіолетовий вогонь щодня. Але чи дотримається він своєї частини угоди, якщо я погоджусь?

Мені потрібен час. Більше часу. Який потрібен і йому. Але для чого? Чого він хоче від мене? Щоб виставити як експонат перед своїми підданими та іншими королівствами зі словами: «Ось дивіться! Я підкорив ваш найстрашніший кошмар! Цілуйте мені ноги!»?

— Не поспішайте, Іріс. Обидва ваші рішення принесуть мені задоволення. Чаю? Чи лимонних кексів? — з крижаною іронією запитав він, легко клацнув пальцями, і дворецький поклав біля столових приборів витончену трубочку з лози.

Яка вражаюча тонкість до деталей. Навіть у своїй жорстокості він прагнув до вишуканості.

— А що буде гарантувати вашу частину угоди? — мій голос прозвучав рівно, без емоцій.

— Ніщо. Тільки ваша довіра до мого слова, — король ледь помітно знизав плечима. — Але ми можемо задокументувати це. Якщо вам так зручно.

До веранди безшумно увійшов високий та худорлявий чоловік середнього віку зі стосом книг і паперів. Його окуляри виблискували в променях сонця, а майже сива борідка, що більше походила на козлячу, мала б додавати йому серйозності й поважності, але мене чомусь неабияк насмішила.

— Це мій радник Малік Гарнітген. Він зафіксує нашу домовленість.

Цей пихатий король дійсно впевнений, що я погоджусь?

Чоловік чисто формально поклонився.

— Пані Іріс, я дуже радий із вами познайомитися, — підкреслено ввічливо промовив радник, а потім встав із правої сторони від короля.

— Не можу виразити подібного захоплення, — відповіла я з холодною прямотою. — Вибачте.

Радник натягнуто усміхнувся, і вже тепер, із цією удаваною ввічливістю, більше нагадував паскудного щура.

— Пів року, — коротко промовила я, сконцентрував погляд на королі.

— Хм… — протягнув він, схиливши голову набік. — Здається, ви не в тому положенні, щоб висувати вимоги.

— Драконівський вогонь колись закінчиться, і ми прийдемо за своїм, — мій голос був тихим, але в ньому бриніла сталь.

Король ще якусь мить вдивлявся в мене своїми карими очима, ніби хотів вбити й покласти кінець цій розмові. Я бачила в його погляді щось, що перевершувало звичайне роздратування — холодний, розважливий аналіз.