Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

— Пане Гарнітген, підготуйте договір, — тон його був несподівано легким, Деметрус усміхнувся.

Радник одразу почав щось квапливо вимальовуючи у своїх пергаментах. Перо зашкрябало по поверхні, поспіхом фіксуючи слова.

— Вам будуть виділені покої, а до замку вас привозитимуть мої люди, кожного дня, — слова короля прозвучали як уже прийняте, непорушне рішення, ніби я вже його власність.

Радник нарешті відірвав погляд від паперу й поклав його перед королем. Той одразу швидко й каліграфічно поставив підпис у самому низу. Звісно, після цього його передали мені.

— Найголовніший пункт — це конфіденційність усього, що стосується вас і короля, — урочисто промовив радник, його окуляри зловісно блиснули в променях сонця.

Білий, білосніжний листок, на якому було виведено рівні, гарні чорні літери. Нічого зайвого, тільки наші імена та умови — як вирок, записаний на чистому аркуші життя.

Я взяла перо своїми пальцями, розуміючи, що шляху назад не буде, не важливо, що оберу. Вибір був ілюзією. Залишився тільки один шлях — уперед, у невідомість. Потрібен час. Я зможу. Заради них усіх необхідно бути сильною. Образи мешканців гаю промайнули перед очима: Анаїз, Вергілія, Мортос… їхні обличчя, їхні голоси.

Перо заскрипіло по паперу. Звук був гучний у тиші зали, як скрип долі, що вирішується в цей момент.

***

Король дозволив мені повернутися назад до своїх володінь, щоби прийняти нову реальність буття і попередити своїх підданих про нові умови. Яка нечувана великодушність із його боку. І мене навіть відвезли назад у комфортній кареті, яка тепер чекатиме на мене завтра вранці.

Лицарі Троянд розбили невеличкий табір швидкого реагування прямо на межі гаю, нагадуючи про невідворотність нашої домовленості. Це було як постійне, мовчазне нагадування про мою нову клітку, видиму здалеку.

Коли вдалося зникнути з поля зору тих людей, я знесилено впала на коліна. Мої руки тремтіли, коли я почала з люттю виривати зі своєї гарної зачіски всі прикраси — штучні троянди, подаровані Вергілією. Сукня, здавалося, стала нестерпно важкою, здавлювала все тіло, ніби зменшувалася, і хотіла мене задушити.

Крик рвався з грудей, але з моїх вуст так і не зірвалося жодного звуку. Тільки глухий, безмовний відчай, що розривав мене зсередини.

Не можу уявити, що це сталося. Ось так у мить усе змінилося. Що тепер буде далі? Як жити із цією новою реальністю?

Повернувшись до замку, мене очікувала тиша. Моторошна й невблаганна. У цей час завжди долинав шум із кухні, брязкіт із кузні й ледь помітний шурхіт безлічі незвичних рухів, що населяли ці стіни.

А зараз стояла абсолютна тиша. Нічого. Навіть повітря здавалося нерухомим.

Я побігла порожніми, темними коридорами замку, у відчаї. Кожен стукіт моїх босих ніг тривожно відлунювався від холодних, кам’яних стін. А я хапала повітря ротом, намагаючись знайти бодай когось.

Величні двостулкові двері, які вели до тронної зали, були прочинені, а звідти долинало незрозуміле глухе бубоніння. Я увійшла до середини, і переді мною відкрилася дивна картина: усі мешканці замку зібралися в цій, давно забутій і покинутій частині. Дах уже давно обвалився, відкриваючи погляду клаптик вечірнього неба, а стіни були наскрізь пророслі колючими лозинами, що напевно і тримало їх від повного руйнування. Посеред зали стояв круглий стіл, за яким сиділа Анаїз і щось намагалася пояснити.

— Що тут відбувається? — запитала я, ступаючи за двері.

Усі одразу замовкли, і десятки незвичайних очей впилися в мій бік.

Я зробила кілька кроків уперед:

— Змова?

— Пані Іріс! — пролунав хор приглушених, різношерстих голосів.

Усі легко вклонилися, окрім Анаїз, яка злісно споглядала на мою брудну сукню. Вона підвелася і нарешті заговорила:

— Ми тут зібралися, щоб дізнатися… що відбувається. У тебе.

Тут були всі, кого можна було назвати мешканцями замку. Вовкулаки, вампіри

… Усі прокляті. Мої піддані. Моя родина. Навіть Ельхем, який уже майже повністю злився зі стіною, і тепер його обриси ледь вирізнялися на тлі сірого каменю, мов стародавня фреска.

Анаїз зібрала їх, щоб я говорила.

— Добре. Якщо вже всі зібралися, — зітхнула я, приймаючи свою роль та вагу моменту. — Я скажу. Нам заборонено суватися на території Троянд. Нікому з нас, — повторила я вже більш суворіше, підводячи погляд і обводячи ним присутніх. — Якщо порушимо, то домовленість із Трояндами порушиться, і пущі спалять драконівським вогнем.

— А як же нам бути? — пролунало кілька голосів одночасно. — Ми полюємо й живемо за рахунок їхніх лісів.

Обурення прокотилося залою. Розрізнені вигуки, ричання та невдоволене бурмотіння наростали, як шторм, відбиваючись від зруйнованих стін.

— З ким нам торгувати? Мідельтон аж за горами? — пролунав чийсь рик із темного кутка.

— Нам тепер гнити тут? — додалося інше, більш хрипке бурмотіння.

— Скоро повний місяць, нам небезпечно всім тут залишатися… — почувся тремтячий голос, сповнений страху.