Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

— Де добувати кров? — прошипів хтось із глибини зали.

— Ми ж тут здохнемо без продуктів! — вигукнув ще хтось, і ці слова підхопила хвиля відчайдушного невдоволення, що прокотилася по зібранню.

Айвенго встав перед невдоволеним натовпом і почав розмахувати руками, при цьому іржаво скрегочучи обладунками, напевно намагаючись заспокоїти цей нервовий гамір.

— Тиша! — прорізала гвалт своїм різким вигуком Анаїз. І всі неохоче замовкли. — Нехай говорить. Нам усім цікаво, що тобі наспівав твій красень-король.

Її гнів був очевидним. Мортос стискав вуста і мружив лоба, як і всі присутні — їхні обличчя, спотворені прокляттями, зараз були виразом чистого розчарування та страху.

Я їх розуміла. Відчувала їхнє невдоволення і обурення. Кожен їхня скарга була виправданою, кожен страх — реальний. Я не мусила вирішувати за них. Потрібно було провести голосування… Але ж це не просто земля під ногами, не просто місце. Це мій дім. Я тут не просто мешканка, я — Господиня цих хащів. Й останнє слово буде завжди за мною. Ця відповідальність, цей тягар — вони були моїми від самого початку, і зараз їхня вага відчувалася сильніше, ніж будь-коли.

— Це ненадовго. Тому необхідно проявити стриманість і терпіння. Я відкрию скарбницю. Цього вистачить нам деякий час. Якщо хтось незадоволений — тут нікого не тримають. Але не підставляйте інших. Королівство Троянд не потерпить порушення домовленості.

Я замовчала, і тиша запанувала навкруги. Наче важке, несказане повітря опустилося на всіх присутніх, давлячи на плечі. Що я ще могла їм сказати? Вони добре знали, чому тут жили, наші правила і внесок, який вкладав кожен із них. Я давала їм дім і захист у цьому місці й ніколи не лізла у їхні брудні справи, ніколи нікого не засуджувала. І сподівалася, що їм не потрібно це все розжовувати.

Їм нові умови точно не подобалися, але ніхто не визвався перечити чи скаржитися.

— Пані Іріс, — важко, з прихованою гіркотою, усі вклонилися, приймаючи рішення.

Мої ноги тремтіли від переповнюючої втоми й напруження, тому хитаючись, я покинула залу. Мене не потрібно було перед ними тримати показову маску величі. З ними я могла бути собою, хоча б частково.

Спираючись на холодну стіну, я повільно йшла до своєї кімнати. Щоб відчути останні промені моєї уявної свободи. Кожен крок відлунювався в порожніх коридорах, наче відлік до завтрашнього дня.

А потім цокіт копит додався до цього звучання. Анаїз, звісно, не могла все так залишити.

— Чого він ще від тебе вимагає? Навіщо ти погодилася, Іріс? — її голос, гострий, як шип, пролунав за моєю спиною.

Я зупинилася, відчуваючи, як пальці заклякли від крижаного каменю.

— Мого товариства. Пів року…

Анаїз здавлено зітхнула.

— Ти ж розумієш, навіщо він це робить? Він вивчає тебе. Хоче знайти слабке місце. І знайшов. Ця домовленість — прикриття. Він хоче нас знищити. Нас усіх!

Її гнівний голос як дзвін боляче закривався в моїй голові.

— І що мені робити, Анаїз? Потрібно було відмовитися? — хрипло запитала. — Я дала нам час і змогу знайти вихід.

Так і не знайшла сил обернутися до неї обличчям.

— Будеш пити з ним за одним столом і усміхатися? — гримнула вона. — Він тебе як особисту тваринку буде виставляти на показ перед публікою!

— Досить, Анаїз. Я хочу відпочити.

Вона більше нічого не промовила. Стояла на тому місці і, напевно, дивилася, як я шкутильгала до сходів.

Було важко, але я піднялася нагору і зняла із себе важкий, ніби чужий, одяг. Відчинила вікно й дозволила прохолодному вітру лоскотати мою шкіру. Сонце майже сховалося за обрієм. Цей день уже закінчився, а завтра настане новий. День у новій клітці.