Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Розділ 4

Мовчазний дворецький провів мене до тераси в саду й легким рухом запропонував сісти за стіл, який був уставлений на двох. Але самого короля тут не було, як і інших живих душ. Тільки я, незворушний дворецький і порожнє місце навпроти, що чекало на свого господаря.

Очікування було довгим і нудним. Час тягнувся, як густа смола. Цей слуга навіть моментами здавався настільки моторошним у своїй абсолютній нерухомості, що хотілося втекти з того місця. Він просто стояв осторонь, як виліплена фігура.

Проте я чекала.

Теплий вітерець доносив солодкий, п’янкий запах квітів — тисячі ароматів, що зливалися в єдину хмару. Літали різнокольорові метелики й гули бджоли. Шум життя, такий насичений і незнайомий, майже забутий. Тут було так добре й умиротворюючо, що я заплющила очі й насолоджувалася моментом. Насолоджувалася цим крихким спокоєм, цією миттю поза часом, що так рідко відвідувала мене в моєму світі.

Спочатку пролунали важкі кроки, а потім голоси, які різко повернули мене до реальності й нагадали, чому сиділа тут так чемно, чекаючи на свого… Господаря?

— Але, мій королю, ці справи потребують вашого безпосереднього втручання.

— Гарнітген з усім розбереться. І досить, — відрізав роздратований король. — Зникни з моїх очей.

Топіт чобіт став ще ближче, і я розплющила очі.

Він йшов стежкою повз білі троянди, поправляючи чорні рукавички. Рукавички… У такий теплий сонячний день? Це було так дивно, так не на місці, але елегантно й зі смаком. Його довге волосся було зав’язане у якийсь тугий пучок, а кілька пасм розвівалося на вітрі. Вилитий казковий принц… Прокляття, якби ж це було правдою. Як зовнішність може бути оманливою. Він настільки прекрасний зовні, наскільки в середині огидний.

Деметрус підвів голову і, побачивши потрібну постать, одразу посміхнувся, і ця лукава посмішка розтанула, як сніг на весні, стираючи всю удавану чарівність.

— Пані Іріс, радий вас бачити, — він сів за стіл. — Вибачте за очікування. Виникли невідкладні справи.

— Це був найкращий час для мене, ваше високосте, — пробурмотіла я під маскою, дозволяючи собі краплю сарказму.

Дворецький нарешті заворушився і подав знак іншим слугам, що пора подавати сніданок. Безшумно, наче тіні, стіл наповнився різними стравами, келихи — вином, а біля мене поклали трубочку. Навіть про це подбали. Яка турбота.

— Випийте зі мною, Іріс, за наше партнерство.

Він підняв келих і чекав на мою реакцію.

Я взяла цю дурну соломинку й обережно встромила у вино. Як ж це жахливо… Якесь приниження. Але довелося проковтнути свою гордість і просунути трубочку під маску до вуст.

Король задоволено посміхнувся і зробив ковток.

Вино було солодким, зі смаком вишні й ще чогось, що не можна було розпізнати. Щось дуже знайоме, що я не можу вловити чи пригадати.

Він дивився на мене уважно, ніби чогось очікуючи. Його темні очі зловтішно блистіли й навіть насміхалися. І тоді я згадала: сік андреди. Солодкий нектар із присмаком вишні, рідкісна отрута, що вбиває на місці. Флакон із фіолетовою рідиною дав мені цілитель Одто, після смерті матері, щоб я мала можливість закінчити свої страждання тут і зараз. Але скористалася я ним уже пізніше, коли зрозуміла, що прокляття не торкалося мене так, як інших.

І зараз, під його ледь помітне здивування, я з насолодою випила цей вино до дна.

— Прекрасне вино, — промовила я, обережно відставляючи порожній келих. — Напевно, найкраще в королівстві?

Куточок його губ ледь помітно потягнулося вгору. Цього було достатньо, щоб зрозуміти: він усе зрозумів.

— Звісно, — рівним, незворушним голосом відповів він. — Для моїх гостей найкраще. Голодні?

— Думаю, зняття маски буде тут недоречним, — мій тон був спокійним, майже байдужим.

— Я накажу віднести сніданок до ваших покоїв. До речі, ви задоволені… ними?

— Так, дякую.

— Пані Сігурн, модистка, підбере вам сукні більш підходящі для нашого замку. У них ви будете супроводжувати мене на заходах.

Звісно, щоб усі бачили, хто тепер гостює в Короля Троянд. І чим він володіє.

Він говорив так буденно, ніби й не намагався миттю раніше отруїти. Ніби це був просто черговий етап експерименту.

Анаїз права: він вивчає мене. Спочатку він змусив вийти мене з хащів, потім була в’язниця, а тепер отрута, щоби перевірити чутки про прокляття.

Чи він справді хоче мене вбити? Якщо так, то я навіть буду вдячна, якщо в нього це вийде.

Скільки спроб було в мене самої, щоб це закінчити? О, я була неймовірно винахідливою. Але, щоб я не робила, ніщо не допомогло. Я просто з’являлася цілою і неушкодженою десь на теренах замку, ніби лялька, яку зшили докупи й повернули на місце.

Від цього прокляття неможливо втекти. Навіть у смерть.

— Не пам’ятаю, щоб цей пункт був вписаний у договір? — запитала я, мій погляд був прикутий до його темних очей.

— Невже ви, як і всі жінки, не любите нові сукні? — єхидно протягнув він, ледь помітно усміхаючись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍