Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

— Я вже занадто стара, щоб цікавитися… такими речами, — відрізала я, дозволяючи своєму голосу прозвучати так само сухо.

— Дійсно, — протягнув він, і його голос став трохи нижчим, більш задумливим. — Дивлячись на вас, я іноді забуваю… хто ви.

— Прийму ці слова за комплімент.

— Якщо ви не заперечуєте, я розпочну сніданок.

І, не чекаючи моєї відповіді, король одразу приступив до їжі. Звуки столових приборів залунали різко та відсторонено.

***

Одразу після дуже цікавого сніданку в саду та невдалого замаху, мене в супроводі варти відвели до моїх покоїв під приводом того, що мені теж потрібно поїсти. Яка іронія, враховуючи останнє меню.

Але ж мені здалося, що сам король не знає, що саме збирається зі мною робити. І відтепер ця виділена кімната стане моєю в’язницею, у якій доведеться проводити велику частину часу. Поки його величності не заманеться моєї присутності. А будь-яка відмова чи погана поведінка одразу рахуватиметься за порушення домовленості.

Моє положення дуже хитке. І я мушу знайти для цього якусь опору. Інакше мене зламають під вагою цієї «гостинності».

Моя нова кімната була гарною. Ні, не так. Королівською. Надмірно королівською. Було все необхідне для комфортного проживання, відбиваючи в кожній деталі сильний відблиск розкоші, що здавалося майже кричущим після тихих, скромних хащів.

І велике вікно на захід сонця. Проте вилізти через нього і втекти не вдасться: надто довго падати вниз — падіння, що пізніше може бути несумісним із життям. Король добре передбачив подібні дії з мого боку.

Але ж моя кімната була не єдиною в цьому крилі замку, а значить, якщо пройти вузьким виступом, можна дістатися вікна інших покоїв. Що, звісно, навіть у думках лунало дуже небезпечно. Проте можливий, хай і ризикований, шлях, давав слабкий проблиск надії.

Спробувати свої сили в карапканнях по слизьких стінах було б розумним відкласти до темряви й часу, ближчого до переміщення прокляттям. Ніч приховає рухи, а раптове зникнення може заплутати сліди.

Що ж я збираюся шукати? Усе, чим можна буде притиснути пихатого короля. Усе, що дасть свободу від цієї домовленості. Навіть якщо доведеться копирсатися в брудній білизні. Будь-які його таємниці, будь-які слабкості, поховані під лискучим фасадом.

У двері постукали. Несподівано. Голосно. Різко.

— Пані Іріс? Я Анрієта, — пролунав м’який, лагідний голос по іншу сторону. — Ваша служниця. Я можу увійти?

Я відсахнулася від вікна. Фіранки легко коливалися на вітрі.

— Так. Увійдіть, — ледь чутно промовила я, швидко прикладаючи маску до обличчя.

До кімнати безшумно увійшла невисока, худенька дівчина. Звичайна, мила, але з якимось пустим поглядом.

— Пані Іріс, — вона вклонилась, рухи її були точними, хоч і позбавленими зорового контролю. — Ви не торкнулися сніданку. Можливо, вам принести щось інше?

Вона не дивилася на мене, вона дивилася в нікуди. Її погляд ковзав повз, фіксуючись на порожнечі, що для неї була світом.

Дівчина сліпа. Ось у чому річ. Яка ж тонка й жорстока винахідливість у Деметруса! Знайти для мене людину, яка фізично не зможе побачити моє прокляття. Я відклала маску й підійшла ближче, помахавши перед нею рукою.

— Я розумію, ви здивовані, — продовжила говорити вона рівним голосом, наче читаючи мої думки. — Але моя особливість нічим не відрізняється від особливостей інших тут, у замку.

— Тобі не страшно бути служницею проклятій? — запитала я прямо, не приховуючи здивування і, можливо, навіть трохи різко.

— Мені не комфортно відповідати на подібні питання, пані Іріс, — у її голосі не було образи, лише м’яка відмова, сповнена гідності. — Але так, мені не страшно. Світ для мене виглядає зовсім інакше.

Анрієта усміхнулася.

Вона дивувала. Дивувала своєю спокійністю в цьому місці, своєю незвичністю і тим, що вона не бачила жаху. Вона бачила щось інше.

— Принести вам щось інше? На сніданок? — повторила вона терпляче, її голос був м’яким, як дотик.

— Ні… я не голодна.

— Тоді дозволите зняти з вас мірки? Для модистки?

Я кивнула головою, але не одразу усвідомила, що роблю щось не так. Дозволяю комусь торкнутися себе.

— Так. Будь ласка.

Дівчина витягла якусь нитку й підійшла ближче. Вона обережно прикладала її до моєї сукні, кожного разу роблячи помітки на пальцях із дивовижною точністю для людини, що не бачить. Її пальці ледь відчувалися крізь тканину.

— Як давно ти працюєш у замку? — запитала я, намагаючись заповнити незручну тишу.

— Дуже давно, — відповіла Анарієта, прикладаючи нитку до моєї руки. — Я була ще дуже маленькою, коли мене забрали до замку.

— Забрали? — це слово прозвучало різкіше, ніж я хотіла.

Вона зняла мірку і випрямилася.

— Так. Одного дня до нашого дому пробралася нічниця. Вона жорстоко вбила батьків, але її злякали, тому я втратила тільки зір. Королівська родина, дізнавшись про трагедію, забрали мене до замку.