Кіті Лав - Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав

4.1 Перша ніч

Я сиджу на лекції, але геть не слухаю викладача. Дивлюся у зошит, а в голові — зовсім інші думки.

Олександр. Його голос, його усмішка, його погляди.

Раптом хтось легенько торкається мого плеча. Я здригаюся й повертаю голову.

— Аліно, все гаразд? — запитує Тимур, мій одногрупник.

Його очі сповнені турботи. Я навіть не одразу відповідаю, а він нахиляється ближче:

— Ти якась не така.

Я відкриваю рота, щоб сказати, що все добре, але тут телефон у кишені спалахує вібрацією.

Повідомлення.

Я краєм ока бачу ім’я на екрані й серце гупає сильніше.

Олександр:
"Ці вихідні ти проводиш зі мною. Готуйся."

Я проковтую клубок у горлі. Що він має на увазі? Де ми будемо?

— Аліно? — Тимур дивиться на мене ще уважніше.

Я поспіхом вимикаю екран і стискаю телефон у руці.

— Вибач, просто… задумалась.

Тимур щось хоче сказати, але лектор робить зауваження, і він замовкає.

Я ж опускаю погляд і ще міцніше стискаю телефон.

Вихідні з ним.

Чи готова я до цього?..

Після пар я виходжу з корпусу, вдихаючи прохолодне повітря. Голова забита думками про вихідні, про Олександра…

— Аліно, почекай.

Я здригаюся. Позаду мене — Тимур. Він наздоганяє мене й зупиняється поряд, уважно дивлячись в очі.

— Що з тобою? — його голос м’який, але наполегливий. — Ти не схожа на себе останнім часом.

Я ковтаю слину, намагаючись зобразити байдужість.

— Та все нормально, — знизує плечима. — Просто втомилася.

Він хмуриться, але більше нічого не встигає сказати.

Чорний автомобіль, що стоїть біля входу, привертає увагу. Відчиняються двері, і я бачу його.

Олександр виходить з машини, розслаблено засовуючи руки в кишені. Його погляд впевнено ковзає по мені, а на губах з’являється знайома самовдоволена усмішка.

— Сідай, — спокійно каже він, але в його голосі немає натяку на запитання.

Я відчуваю, як напружується Тимур поруч. Він мовчки переводить погляд з Олександра на мене, явно щось підозрюючи.

Я розгублено стискаю ремінець сумки.

Олександр дивиться прямо на мене, не звертаючи уваги на Тимура.

— Не змушуй мене чекати, Аліно.

Моє серце б’ється швидше.

Я мовчки сідаю в машину, замикаючи за собою двері. Серце калатає, долоні трохи тремтять.

Олександр кидає короткий погляд убік, де стоїть Тимур, і різко заводить двигун.

— Це твій хлопець? — питає, навіть не дивлячись на мене. Його голос спокійний, але я чую: в ньому щось змінилося.

— Ні, — одразу відповідаю. — Просто одногрупник.

Олександр веде машину впевнено, не знижуючи швидкість, але я помічаю, як трохи стискаються його пальці на кермі.

— Дуже вже він близько до тебе стояв, — зітхає. — І дивився надто уважно.

Я ніяково усміхаюся, відвожу погляд у вікно.

— Він турбується… Ми добре спілкуємось.

Олександр мовчить кілька секунд, а тоді, вже м’якше, але з ледь помітною напругою:

— Я не люблю, коли хтось дивиться на те, що вже вибрав я.

Мене пробирає холодок. Я не знаю, як на це реагувати. Його слова водночас лякають і… гріють.

Я мовчу, бо боюсь сказати щось зайве. А він — просто веде далі, вже без слів.

Але в повітрі зависає щось важливе. Те, чого ще не сказано.

Місто вже потопає в сутінках, коли ми з Олександром залишаємо університетський двір. Він не каже, куди йдемо, просто бере мене під руку, ніби це найприродніше у світі.

Мовчимо кілька хвилин. Дихати легко, повітря наповнене запахом весни, і я ловлю себе на тому, що мені добре поруч із ним.

— Часто гуляєш цими вуличками? — запитує тихо.

— Майже ні. У мене зазвичай або пари, або робота…

— Пора це трохи виправити, — каже він і злегка стискає мою руку. Я відчуваю, як щось тремтить усередині.

Його пальці м’яко ковзають по моїй долоні, затримуються. Я ловлю його погляд — він уважно дивиться, вивчає мою реакцію.

Мовчимо знову. Але це приємна тиша, наче між нами вже щось є.

Коли ми підходимо до невеликого ювелірного бутика, Олександр несподівано зупиняється.

— Зачекай.

— Що? — здивовано питаю, але він лише посміхається.

— Побачив там одну річ. Хочу тобі щось подарувати.

— Але навіщо?.. — я червонію, відводжу очі.

— Просто так. Тому що можу. І тому що ти — особлива.

Я стою, ніби приклеєна до землі, а він заходить усередину. Через кілька хвилин повертається з маленькою коробочкою.

— Це для тебе.

Я обережно відкриваю її — всередині тоненький ланцюжок з кулоном у формі маленького серця.

— Тепер у тебе є щось від мене, — каже він, наче це щось важливе.

Мені не вистачає слів. Тільки тиша, усмішка і серце, яке б’ється зовсім по-іншому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍