Кіті Лав - Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав

3.2

Ми виходимо з ресторану, і Олександр відчиняє переді мною дверцята машини.

Я сідаю, мовчки пристібаю пасок. Його впевненість, з якою він просто вирішує, що робити, ігноруючи будь-які мої спроби суперечити, водночас дратує і... змушує відчувати щось дивне всередині.

Він сідає за кермо, машина плавно рушає з місця.

В салоні тихо, лише неголосно грає якась музика. Я дивлюся у вікно, але відчуваю його погляд.

— Чого мовчиш? — його голос прорізає тишу.

— А що я маю сказати?

— Наприклад, що тобі сподобалася вечеря.

Я скоса кидаю на нього погляд.

— Ти й так це знаєш.

Олександр усміхається.

— Знаю. Але мені цікаво, що ти думаєш не лише про вечерю.

Я опускаю погляд.

— Ти занадто самовпевнений.

Він тихо сміється.

— І ти це теж вже знаєш.

Я стискаю пальці на колінах, намагаючись не думати, що між нами знову з’являється це дивне напруження.

Але, здається, він це відчуває. І отримує від цього задоволення.

Машина плавно зупиняється біля гуртожитку.

— Дякую, — тихо кажу я, вже тягнучись до ручки дверей.

Але Олександр раптово бере мене за руку. Його дотик гарячий, впевнений, і я завмираю.

— Ти завжди така невпевнена? — його голос низький, ніби він дражнить мене.

Я не знаю, що відповісти. Відчуваю, як моє серце шалено гупає в грудях.

— Аліно...

Я повертаю голову до нього — і цього достатньо.

Його губи торкаються моїх швидко, але не поспішаючи. Це не випадковий поцілунок. Це впевнене, розраховане захоплення.

Я затримую подих, відчуваючи, як весь світ навколо завмирає.

Коли він відсторонюється, я не можу одразу зібратися з думками.

— Тепер можеш іти, — каже він з ледь помітною усмішкою.

Я вибігаю з машини, навіть не озираючись, і лише біля дверей гуртожитку усвідомлюю, що мої пальці досі тремтять.

Я лежу на ліжку, втупившись у стелю. Гуртожиток уже занурився у нічну тишу — подруги давно сплять, а я… Я просто не можу.

Його дотик досі горить на моїй шкірі. Його губи…

Я заплющую очі, намагаючись витіснити з пам’яті цей поцілунок, але від цього все лише здається ще реальнішим.

Що це взагалі було?

Я не можу зрозуміти, що більше мене бентежить: сам факт, що він мене поцілував, чи те, що я… я відповіла? Я не відштовхнула його. Не відвернулася.

Що зі мною відбувається?

Я перевертаюся на інший бік, стискаю ковдру, але все марно. Заплющую очі, але переді мною знову його обличчя, його усмішка, його погляд…

Я зітхаю і врешті ховаю обличчя в подушку.

Мені потрібно забути. Просто забути.

Але щось підказує, що це буде неможливо.

Я щойно прокинулася, коли телефон тихо завібрував. Потягнувшись за ним, я очікувала побачити повідомлення від подруг чи щось незначне.

Але на екрані висвітлилося його ім’я.

Олександр.

Моє серце зробило дивний кульбіт. Я відразу сідаю на ліжку, витираючи очі, ніби це допоможе мені зосередитися.

"Добрий ранок, красуне. Як спалося?"

Я кілька секунд дивлюся на повідомлення, не знаючи, як реагувати. Чому він пише так, наче між нами щось є?

Чому мені… подобається, що він пише?

Я відкриваю клавіатуру, намагаючись підібрати правильні слова.

"Доброго ранку. Нормально, дякую."

Лаконічно. Спокійно. Без зайвих емоцій.

Телефон знову вібрує.

"Сьогодні вечеряємо разом. Заберу тебе після роботи."

Не питає, не пропонує. Просто повідомляє.

Я знову зависаю над екраном. Відмовити? Сказати, що не можу? Але… хіба я не чекала цього повідомлення?

Мої пальці самі по собі набирають відповідь.

"Добре."

Я закусую губу, дивлячись на це слово. Все. Відступати пізно.

Телефон вібрує востаннє.

"Розумниця."

Я кидаю телефон на ліжко й заплющую очі.

Що я роблю?..

Олександр кілька разів забирає мене після роботи. Кожного разу він веде мене в різні ресторани — дорогі, елітні, ті, в які я б ніколи сама не пішла.

Я намагаюся тримати дистанцію, але він... Він не залишає мені вибору.

Його погляди, його слова, те, як він торкається моєї руки, коли підсуває келих ближче, — все це змушує мене втрачати контроль.

Я помічаю, що щоразу почуваюся з ним дедалі вільніше. Що чекаю на ці зустрічі, навіть якщо боюся собі в цьому зізнатися.

І найстрашніше — я починаю розуміти, що Олександр не просто хоче мене. Він бере мене під свій ритм. І я... я піддаюся.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍