Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

6

Лана

 

Голова розривалася.

Навіть не знаю, що бісить мене більше — клята перестрілка, поранене плече, мовчання Макса чи те, що тепер доведеться впрягатися ще й у пошук інформації. Одне ясно точно: день видався настільки хріновим, що нормальна людина після такого взяла б відпустку на місяць, але ж ні, я повинна розгрібати це лайно далі.

Я зайшла в квартиру, грюкнувши дверима, скинула взуття, після чого витягла з-під одягу кобуру та кинула її разом із курткою на диван. Відчуття, що мене переїхав каток, ставало все сильнішим. Тому перше, що я зробила, — пішла у ванну.

Плече нило нестерпно. Роздивившись рану у дзеркалі, я переконалася, що куля лише зачепила, тож хоча б шви накладати не доведеться. Промила її, продезінфікувала — і в процесі ледь не видала серію ненормативної лексики, бо пекло, наче мені руку відрізали.

Загорнувшись у халат, попрямувала на кухню. Відкрила холодильник — і усмішка сама з’явилася на обличчі. Почата пляшка коньяку чекала на мене, як вірний друг. Чудово, краще за будь-яке знеболювальне.

Налила собі півсклянки, зробила великий ковток, скривилася від гарячої хвилі, що прокотилася горлом, і майже одразу відчула, як тепло розтікається тілом.

— Лікування по-ланськи, — пробурмотіла собі під ніс.

Прихопивши склянку, пішла в кімнату, взяла ноутбук і влаштувалася на дивані, закинувши голову на спинку.

Ситуація — лайно.

Я не надто багато знаю про Воронова. Він зовсім з іншої тусовки, тому ніколи особливо не цікавив мене. Все, що відомо: Стас Воронов, успішний бізнесмен, власник нічних клубів, парочки торгових центрів, газети і ще чогось по дрібницях. Це його офіційний бізнес, а неофіційний — контрабанда антикваріату, коштовного каміння і бурштину.

І от питання: нахріна йому знадобився наш вантаж?

Макс мовчить і не факт, що вирішить поділитися. Отже, хочеться мені цього чи ні, доведеться розбиратися самій. А хто у нас головний по всім чуткам і корисній інформації? Звичайно, Ден.

Чути його зараз — не найкраща ідея. Я ще добре пам’ятаю його кров з носа на своєму кулаці після того, як цей придурок вирішив, що може розпускати руки. Але після того інциденту він навіть не смів на мене косо глянути, тож, можливо, інформацію отримаю швидко і без зайвих проблем.

Зробила ще ковток коньяку, подивилася на телефон і важко зітхнула.

Я допила коньяк і поставила склянку на стіл. Було вже пізно, але поспати сьогодні мені явно не судилося. Голова гуділа від думок, плече нило, а ще цей чортів Воронов, який з’явився в моєму житті рівно в той момент, коли його там бути не мало.

Я взяла телефон, покрутила його в руках і все-таки набрала потрібний номер.

— Ну привіт, тигрице, — пролунало у слухавці насмішкувато-співуче.

— Ден, закрий рота.

— Ого, а можна хоча б поцікавитися, з чим така честь?

— Інформація. І терміново.

— Оу, а я думав, ти більше не хочеш мене бачити після того, як ми востаннє…

— Ще одне слово — і ти харкнеш зубами, — я потерла перенісся. — Де ти?

— У себе.

— Вдома?

— У клубі, Лано. Ти що, забула, хто я?

— Якби могла, вже б забула, — буркнула я, піднялася з дивана і попрямувала в спальню за чистим одягом. — Чекай мене. І якщо не дочекаєшся, ховайся.

Ден розсміявся, і я кинула слухавку.

Чесно кажучи, йти до нього — ще та хрінова ідея. Але іншого варіанту у мене немає.

___________

За пів години я вже була біля входу в клуб. Диско-лайно било по барабанних перетинках так, що захотілося застрелити діджея. Довкола товклася всяка п’яна шушваль, а на вході стояли два охоронці, які були більше схожі на шафи з руками.

— Вечір добрий, Лано, — один із них кивнув мені, злегка всміхнувшись.

— Де Ден?

— На другому поверсі, у ВІП-залі.

Я пройшла повз них, піднялася сходами, відкрила двері й одразу ж відчула знайомий запах дорогого алкоголю і диму.

Ден сидів на дивані, закинувши ногу на ногу, і ліниво крутив у пальцях склянку з віскі. Навпроти нього сиділи дві дівчини, які виглядали так, наче вони єдине, що має сенс у цьому житті.

— Ідіть звідси, — кинула я їм, навіть не дивлячись.

— Гей, ти хто така? — обурилася одна з них.

Я мовчки витягла з кишені пістолет і повільно поклала його на стіл.

— Вільні.

Вони перезирнулися, але пішли, а Ден насмішкувато подивився на мене:

— Лано, ти така мила, коли приходиш у гості.

Я кинула на нього холодний погляд.

— Воронов. Що знаєш?

— Оу, все серйозно, — він відкинувся на спинку дивана, зробив ковток віскі і зміряв мене оцінюючим поглядом. — І що тобі про нього цікаво?

— Все. А особливо чому його може цікавити наш вантаж.

Ден підняв брови.

— Ну, це вже цікаво. Бо наскільки я знаю, йому ніколи не був потрібен ТАКИЙ товар.

— Так отож. І я хочу знати, нахріна він поліз до нас.

Ден потер підборіддя, задумався.

— Дам відповідь у двох варіантах. Один безкоштовний, другий — ні.

— Ти серйозно?

— А я коли-небудь жартував, коли йшлося про бізнес?

Я стиснула щелепи.

— Давай безкоштовний.

— Безкоштовний варіант: я не знаю.

— Ден, я зараз тобі…

— А тепер платний: я дізнаюся. Але…

— Бляха, що ще?

— Мені потрібна одна послуга.

Я сіла навпроти нього, схрестивши руки на грудях.

— Давай уже.

— Романенко. Він винен мені гроші. Чимало. Але, бач, якось не горить бажання повертати.

— І що ти хочеш?

— Ти ж у нас така вміла у… переконанні людей, — Ден усміхнувся, дивлячись на мене з викликом. — Треба його трохи… простимулювати.

Я зітхнула і піднялася.

— Де він?

— Точно не знаю, але ходить у казино на Тарасівській.

— Дізнаєшся, де саме — подзвониш.

Я попрямувала до виходу, але Ден ще встиг кинути мені навздогін:

— Бережи себе, тигрице.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍