Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

5

Лана

Кров ще гаряча. Я відчуваю, як вона капає з кінчиків пальців, змішуючись із пилом на потрісканій землі. Болі майже немає—адреналін ще не відпустив, стискає груди, не даючи ні нормально дихати, ні заспокоїтися. Пов’язка на плечі вже встигла намокнути, але я навіть не думаю про це.

Крок за кроком наближаюся до трупів. Від цих покидьків смердить потом, порохом і дешевим тютюном. Дімон мовчки стає навколішки, швидко зриває з одного маску, з другого… На третьому різко завмирає, присвистує й дивиться на мене так, що мені аж стає не по собі.

— Ну й ну… все цікавіше і цікавіше, — хмикає він, витираючи бруд із чола.

Я звужую очі.

— Ти їх знаєш?

— Ще б не знати, — пирхає він і перевертає труп носаком черевика. — Це ж люди Ворона.

Я завмираю.

— Бляха.

Ворон. От же ж, курва, поворот.

— Що за нахрін? — лаюся, хапаючись за голову. — Стас Воронов? Серйозно? А він яким боком у цій історії? У нього ж зовсім інша сфера діяльності, ніж у Макса. Чи я щось пропустила, і вони тепер партнери по бізнесу?

Дімон зітхає, запихаючи пістолет у кобуру.

— А ось це вже питання до твого боса, Ланочко. Я теж охрін*ваю від цього цирку.

Я стискаю пальці на рані, і біль одразу нагадує про себе. Ну, прекрасно. Спочатку стрілянина, потім гонитва, тепер ще й ця хрінь. Чудовий день, просто неймовірний.

— Кладіть їх до багажників і погнали на базу, — командує Дімон своїм людям. — Розберемось там.

________________

Макс нас уже чекав. Стоїть у центрі кімнати, руки в кишенях, щелепа зціплена, погляд—такий, що можна різати метал. Я навіть здивувалася, що за спиною у нього не полум’я, бо він зараз схожий на людину, яка або когось уб’є, або рознесе все тут до біса.

— Де лікар? — гарчить він, як тільки я заходжу.

— В дупі, — ричу я, проходячи повз і спершися на стіну. Голова паморочиться, але я не подам виду.

— Покличте лікаря, негайно, — повторює він, навіть не глянувши на трупи чи вантаж.

Я закочую очі.

— Я відмовляюсь.

— Що значить “відмовляюсь”?

Його тон мене бісить. Я повільно повертаю до нього голову й дивлюся так, наче зараз прострелю його.

— Це означає, що ти краще розкажеш мені, яку ще херню приховуєш, бо я вже по вуха у цьому лайні, але досі не розумію, що відбувається!

Макс напружується. В очах з’являється щось небезпечне, але він одразу ховає це за звичним холодним виразом.

— Все, що тобі треба знати, Лано, — це те, що ти молодець. Вантаж у безпеці.

— Охрініти! — я нервово сміюся, притискаючи руку до скроні. — А все інше мене не стосується? Правда?

Він мовчить.

Я ще пару секунд вдивляюся в його обличчя, намагаючись вичавити з нього хоч якусь реакцію, але потім зневажливо фиркаю й повертаюся до виходу.

— Лано, куди ти пішла?

— У мене поранення, я йду на лікарняний! — гарчу я через плече.

— Ти не можеш просто…

— О, ще як можу! — різко зупиняюся й розвертаюся. — І знаєш що? Якщо хоч один з вас хоч пискне про роботу в найближчі дні, я комусь прострелю голову!

Грюкнувши дверима, виходжу.

__________________

У машині я сиджу, впершись головою у скло, й намагаюся не злитися, але виходить хріново.

Макс щось приховує. І цей факт дратує мене більше, ніж поранена рука, ніж те, що я сьогодні знову ризикувала життям, ніж навіть його тупа морда, яку хочеться вмазати.

Він втягнув мене в це багно.

І якщо він думає, що я далі прикриватиму його зад, не знаючи, що відбувається, то нехай шукає когось іншого.

Бо хрін йому, а не моя лояльність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍