Євгенія Чернюх - Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх

Розділ 4

Якщо довго уникати конфліктів заради збереження миру, то війна почнеться всередині тебе. Тому внутрішній спокій так ціниться у наш час. Різні коучі, психологи, так звані «духовні просвітителі» вчать, як осягнути «дзен» і бути в гармонії з природою. Тільки ефект від цього короткочасний, а коли виникає реальний стрес, то «таке заспокоєння» ще гірше дратує.

Єдине, що мене справді заспокоює, це те, що Бог все контролює. І кожну ситуацію оберне на мою користь.

Та взяти під контроль емоції іноді буває дуже важко. Ось уже далеко за опівніч, а я досі крутилася переварюючи події останнього дня. Найбільше хвилювало, як мені вибудувати стосунки з Костянтином. Я завжди мріяла про старшого брата. Та він схоже, не горів бажанням приймати мене за сестру. А нова школа... Чи приймуть мене?

Вдаривши подушку, я пішла на кухню по воду. Зараз хряпну дві таблетки валеріанки і тоді точно засну.

Боячись, що мене засічуть та ще й не так зрозуміють вирішила не вмикати світло. Ліхтарика телефона цілком достатньо. Взявши з холодильника пляшку з водою завагалася, дивлячись на спокусливий шматок торта. Не тримавшись таки взяла його. І тут по закону підлості гримнули вхідні двері.

Непоміченою скритися не вдалося. У розвідку мене би не взяли.

- А наша ідеальна дівчинка, не така уже і ідеальна. – тихо гигикнув братик.

Похитуюючись підійшов ближче. Його волосся легкими хвилями вільно падало на обличчя ховаючи захмелілі очі. Зупинившись у пів метрі від мене вимкнув ліхтарик. Я застила, не знаючи як реагувати.

- А матінка знає, про твої нічні пригоди? – опершись ліктем на барну стійку нахилився до мене.

Від нього пахло алкоголем і дуже солодкими жіночими парфумами. Єдиним джерелом світла був місяць, який трохи соромлячись заглядав до нас у вікно. Та мої очі уже звикли до темряви і я побачила червоні розводи на білосніжній футболці та підборідді. Здогадатися, що це не томатний сік, було не важко.

- Де ти був? – тихо запитала.

Взагалі, я не переносила людей, які випивають. Це був їх вибір і його я поважала. Тому старалася триматися осторонь. Те, що мій братець один з таких, розлилося по тілу неприємним розчаруванням. Та чомусь я досі тут стояла підтримуючи цю дивну розмову.

- Будеш продовжувати в тому ж дусі. – обережно заклав волосся мені за вухо. – Скоро в жодні двері не пролізеш. На дупі і так все тріщить.

Прикро. Боляче. Принизливо.

Все. Це була остання крапля. Якщо до цього часу я ще будувала якісь ілюзії, щодо наших братерських відносин, то більше не хочу. І чому я взагалі так вперто бажала з ним подружитися?!

 Давши крок назад, я зробила те, про що мріяла цілий день. Взявши у руку шматок торта, розмастила по його хамовитій, самозакоханій пиці. І не чекаючи реакції пішла у свою кімнату.

Перше вересня почалося, як у більшості сімей, де є діти. З крику матері «Піднімайтеся, проспали!».

Стоячи у ванній лише у спідній білизні я заплела два коротких колоски до середини маківки, а решту волосся залишила вільно спадати хвилями на плечі. Витягаючи медово-каштанове пасмо біля скроні намагалася вгамувати наростаючу тривогу. Як раптом побачила у дзеркалі Костянтина.

- Ти що тут робиш?! – скрикнула не знаючи, що прикривати: груди чи сідниці, які він розкритикував.

- Збираюся у школу. – сіпнув плечима спокійно повзаючи по мені поглядом.

Схопивши рушник я прикрила стратегічно важливі місця.

- Вийди! Це моя ванна. – мій голос був схожий на мишачий писк, а щоки спалахнули.

- Взагалі-то... моя. – він ніби навмисно розтягував слова. А тоді кивнув на ще одні двері. Не ті з коридору, якими заходила я. А інші. Суміжні з кімнатою.

Напевно слова вітчима «Це твоя ванна» я сприйняла надто буквально. І як нам тепер її щоранку ділити? Якось два дні я його тут не бачила...

Незручну, я б навіть сказала, голу паузу, адже Костя також був лише у одних трусах, перервала мама.

- Мішель, Руслан дзвонить! – закричала під дверима.

І мені довелося покинути поле бою, залишивши територію ворогу.

- Привіт. – я закрилася у своїй кімнаті.

- Як ти могла? – почула у слухавці ображений голос старого друга.

- У мене не було вибору... Мама виходить заміж і...

- Як ти могла ні словом не обмовитися, що переїхала? Ну дівчатам, так... Вони сороки, швидко б рознесли плітки. Але мені?

- Я не знаю... – клубок підходив до горла. – Все так швидко сталося... Тим паче я не була впевнена, що ми тут залишимося. Ти ж знаєш мою маму. А тут раптом нова сім’я, нове місто, школа... Все це...

Емоції останніх днів нарешті найшли вихід. Густі прозорі каплі вирвалися з очей, опалюючи щоки. Я не змогла стримати схлип.

- Мішель? – обіда в голосі Руслана змінилася тривогою. – Все гаразд?

- Ні. – шмигнула носом. – Ні... тут все чуже. Відносини з новим братом не складаються. А зараз треба іти в нову школу і вливатися в новий колектив. Я хочу додому.

- Полтавська! Ти воїн? Чи гімно розлізле?

Смішок прорвався крізь сльози.

- Не чую?!

- Воїн. – я видихнула.

- Ну от. А тепер витри шмарклі і йди покажи всім, хто така Мішель. Братика шли куди подалі, аби не плутався під ногами. А в школі будь такою, яка ти є. Сильною, розумною, красивою. Аби ці столичні мажори навіть не сміли у твій бік косо дивитися. У тебе своя мета і свій шлях. Собаки гавкають, караван їде! А на наступний рік удвох поїдемо підкорювати Європу.

- Ти серйозно? Ти теж вирішив переїжджати в Польщу?

- Тихо... Так. Але це поки секрет. Поняла? Особливо для батьків.

- Поняла, не дура.

- От. Все. Бо в нас починається свято першого дзвоника. Ввечір здзвонимося.

Після розмови з Русланом мені полегшало. Одягнувши форму, а в цьому ліцеї вона була у сіро-блакитних тонах, я навіть підфарбувала тушшю очі.

На кухні батько Кості подарував нам шкіряні рюкзаки з нашими ініціалами. Тільки йому чорний, а мені коричневий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍