Євгенія Чернюх - Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх

Розділ 3

Все виявилося не так погано, як здавалося у перші хвилини. Особливо після того, як я годину пролежала у ванній і смачно поїла. Потягуючи зі склянки томатний сік спостерігала за щасливим обличчям матері. Її очі блистіли, хоч там ще зберігалася збентеженість і трішки тривоги. Вона щебетала, а дядько Ігор дивився на неї, як ювелір на рідкісний діамант. З захопленням, повагою і безкінечною любов’ю. Я теж хотіла, щоб на мене хтось так дивився.

Мої однокласниці давно вели активне особисте життя. І деколи я їм навіть трішки заздрила. Білою заздрістю, звісно. Адже я ще навіть не цілувалася. В чотири роки то ж не рахується?

 Чи рахується?

В садку ми грали гру, де по колу мали сказати якийсь комплімент тому хто сидів по праву руку і поцілувати у щоку. Зліва від мене сидів мій найкращий друг Руслан. І в ту мить коли він потягнувся поцілувати я повернулася аби шось йому сказати. Досі пам’ятаю його отетеріле обличчя, коли він зрозумів, що ми поцілувалися у губи. Всі почали сміятися і фукати. А він втік. Образився. І навіть більше тижня зі мною не грався. З роками ми віддалилися одне від одного, незважаючи на те, що вчилися в одному класі. У кожного з’явилися «свої справи» і приятелі. Та досі вважали одне одного друзями.

- Мішель?! – мама помахала перед моїм обличчям рукою. – Ти знову десь літала.

- Що? – закліпала аби прогнати спогади з-перед очей.

Всі дивилися на мене якось дивно, ніби чогось очікуючи.

- Напевне, там їй було добре, якщо досі посміхається. – дядько Ігор багатозначно покашляв у кулак.

- Напевно про хлопця. – добавив насмішливий голос збоку.

Вперше за весь вечір я повернула голову і прямо подивилася на нового братика. Чорне, злегка хвилясте волосся було зібране у хвостик, з якого вибилася лише одна неслухняна прядка. Мені не подобалися хлопці з довгим волоссям. Та йому пасувало. Особливо вкупі з виголеними скронями. Вугільно-карі очі з цікавістю розглядали мене. Як якесь дивне, невідоме науці звірятко. Про що він думає? Вперше так сильно захотілося залізти комусь в голову. Правий кутик губ ледь припіднятий, однак очей ця посмішка не торкалася.

- Заледве. – перервала наші обзорини мама. – У Мішель немає хлопця. – невимушено махнула рукою. – В неї на умі одне навчання.

Ну дякую, мамо! Не знаю чому, але мені не сподобалося, що цією інформацією тепер володіє Костянтин. Ніби я якась неповноцінна. Та й хіба це погано?! З тону матері було незрозуміло.

- Це ж добре. – вітчим ніби прочитав мої думки. – Вона сконцентрована на тому, що справді зараз важливо.

Вони з мамою почали говорити про якість сучасної освіти та переваги старої програми, даючи мені можливість видихнути.

Іноді мені також хотілося романтики. Не без того, щоб мене ніхто ніколи не запрошував на побачення. Та, оскільки, я була донькою класної керівнички, хлопці старалися триматися подалі від можливих проблем.

А ще фанатично боялася повторити долю матері. Страх імовірної вагітності давив на мене з такою силою, що часом перетворювався у маразм. Начитавшись десь в інтернеті, що дівчина завагітніла у загальному басейні, я місяць пропускала уроки фізкультури. Допоки не поговорила з гінекологом і вона не спростувала цю нісенітницю. Будучи незайманою я уже двічі робила тест на вагітність, через різні міфи.

Була ще одна причина, чому я уникала відносин. Мене виховували монашки. Вони привили мені віру у Бога, навчили не релігіозності, а живих відносин з Ісусом і пояснили що таке гріх. Та чому він такий страшний. Тому я мала опору. І могла легко відправити у нокаут тих, хто намагався з цього насміхатися чи переконувати, що сексом займаються усі.

Тричі позіхнувши я вже хотіла закінчити цю милу сімейну вечерю, але раптом на мою тарілку ляг великий шматок торта.

- Їж. – теплий подих полоскотав мою шию. – Кажуть шоколад допомагає виробляти серотонін, гормон щастя. Майже так само, як і закоханість. Хоч якось компенсуй відсутність хлопця. – тихий смішок забив останній цвях у мою терпеливість.

Зціпивши зуби я хотіла одягнути цю тарілку йому на голову. Та мене зупинив дядько Ігор.

- Як тобі твоя кімната?

Прочистивши горло я спробувала переналаштуватися на привітну розмову. Не впевнена, що вийшло.

- Дякую, вона прекрасна.

- Ми з Костею трохи вивчали твої соцмережі аби зрозуміти, що тобі подобається. Та мама підказала, що ти прихильниці мінімалізму. – він відправив їй зігріваючий погляд. – Тому там лише ліжко і шафа. Все інше завтра вибереш сама.

- Дякую. – така турбота збоку чужого чоловіка змушувала танути моє напівсирітське серце.

І тут мене осінило. Вони переглядали мої соцмережі? Тобто... Костянтин добре знав, як я виглядаю! І все одно влаштував шоу виставивши мене дурепою...

Я повільно повернула голову піднявши на нього очі. В його погляді плескалося глузливе «нарешті». Дійшло. Ах ти ж... Ну нічого... реванш не змусить себе чекати. Готуйся.

Зіславшись на втому я ввічливо попрощалася і пішла у свою кімнату.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍