MarVit - Шлях до мрії!, MarVit

Розділ 21. Мить спогаду, мить забуття

Артем дивився на Софію, на її обличчя, на сльози, що бриніли в куточках її очей. Його губи самі вимовили її ім'я, і в ту мить щось гаряче, пекуче пронизало його свідомість.

Але це тривало лише секунду.

Як раптом—порожнеча.

Спогад зник, як пісок між пальцями.

Він кліпнув, заплутавшись у власних думках.

– Я… – почав було він, але не знайшов слів.

Перед ним стояла жінка, яка знала його минуле. Жінка, яка тримала на руках дитину…

І ця дитина зачарувала його.

Надія, маленька, кучерява дівчинка з його очима, потягнулася до нього з довірливою усмішкою.

Його серце стиснулося.

– Вона твоя, – тихо сказала Софія.

Артем не знав, що відповісти. Його рука сама простягнулася до дитини, він торкнувся її маленьких пальчиків, і щось у ньому здригнулося.

Але потім—рука Олени міцно лягла йому на плече.

– Підемо додому, Іване.

Він подивився на Софію ще раз.

Його серце хотіло зробити крок до неї.

Але розум… ніби був чужий.

Він повернувся і пішов разом з Оленою.

І залишив Софію з розбитим серцем.

Розділ 22. Нове життя у старому місці

Софія не поїхала.

Вона не могла.

Вона залишилася в селі, зняла стару хатину на околиці й почала працювати.

З часом люди дізналися, що вона лікарка, і потягнулися до неї.

Вона лікувала дітей і дорослих, допомагала тим, хто не міг поїхати до міста.

І навіть не помітила, як стала частиною цього місця.

Вона часто бачила Артема в селі.

Він жив із Оленою, працював разом із місцевими чоловіками, ремонтував паркани, допомагав із худобою.

Але він не був щасливий.

І щоразу, коли він випадково зустрічав її погляд, у ньому було щось невисловлене.

Щось, що його мучило.

Розділ 23. Пропозиція

Минали роки.

Софія вчила Надію ходити, вчила її говорити, співала їй пісні на ніч.

Вона навчилася жити без Артема.

Навіть якщо щоночі його обличчя приходило до неї у снах.