MarVit - Шлях до мрії!, MarVit

Розділ 18. Жінка, яка забрала його

Софія стояла, не в силах повірити, що це відбувається насправді.

Артем—той самий, її коханий, батько її дитини—дивився на неї, як на чужу. А інша жінка тримала його за руку, ніби він належав їй.

Її серце боляче стислося.

– Я… – голос затремтів, але вона змусила себе говорити. – Мені треба поговорити з тобою.

Олена стиснула руку Артема ще сильніше.

– Ми взагалі вас не знаємо. Іване, ходімо.

Іване. Вона назвала його Іваном.

Софія зціпила зуби.

– Його звати Артем. І він не твій.

Олена звузила очі.

– Ви якась хвора? Ця людина втратила пам’ять, а я врятувала йому життя. Він тепер мій.

Це був виклик.

Софія зробила крок ближче, дивлячись прямо в очі Артему.

– А якщо я нагадаю тобі, хто ти?

Він виглядав розгубленим, ніби на секунду щось у ньому здригнулося.

– Ви говорите, що знаєте мене?

– Я знаю тебе краще, ніж будь-хто, – сказала вона тихо.

Олена різко потягнула його за руку.

– Іване, не слухай її. Це якась божевільна.

Але Софія не здавалася.

– Якщо ти мені не віриш, подивися на це.

Вона простягнула до нього руку.

На її пальцях все ще був той самий шрам—маленький, ледь помітний, але Артем знав його. Він сам випадково порізав її колись, коли ремонтував годинник.

Він дивився на її пальці довго.

І раптом—моргнув, прикрив очі.

Щось прослизнуло в його свідомості.

Софія помітила, як він стиснув свою праву руку.

Це був його жест—той самий, яким він завжди видавав, що нервує.

Але Олена не дозволила йому думати.

– Досить. Іване, ходімо додому.

Вона різко потягнула його за собою, і він пішов, не озираючись.

Софія залишилася стояти на місці, її груди здіймалися від люті й болю.

Вона не здавалася.

Розділ 19. Сон, що повертає минуле

Тієї ночі Артем погано спав.

Він бачив сон.

Відчував тепло рук. Чув тихий сміх.

Його руки стискали інші—тонкі, ніжні.

Жінка поруч із ним сміялася.

Її пальці…

Шрам.

А потім—синій плед. Запах яблук.

Лежачи в темній кімнаті, він раптом відчув дивний біль у грудях.

Він щось втратив.

Але що?

Розділ 20. Донечка

Наступного ранку Софія прийшла з Надією.

Як тільки вона з'явилася біля будинку, Олена вийшла назустріч.

– Ти знову?

Софія нічого не відповіла, тільки підняла Надію на руки.

Дитина, ніби відчуваючи щось, потягнулася до Артема.

І тоді щось трапилося.

Його обличчя зблідло.

Він дивився на маленькі пальчики, які тягнулися до нього.

А потім—на очі.

Очі, такі ж, як у нього.

Його ноги похитнулися.

– Іване? – нервово сказала Олена. – Не слухай її, це не твоя дитина!

Але він не чув її.

В його голові щось тріснуло.

Кадри.

Сміх Софії.

Її сльози.

Її руки на його обличчі.

Він схопився за голову, ніби щось рвало його зсередини.

А тоді—подивився прямо на Софію.

Його губи ледь чутно прошепотіли:

– Софіє?..

Її серце завмерло.

Він згадав її ім'я.

Але Олена зробить усе, щоб він не згадав більше.

І гра тільки починається.