Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

своєму бажанню раціонального пояснення. Чому б не попотіти над французькою чи російською, які я колись уже вчила? Чи взятися за іспанську, щоб краще порозумітися з мільйонами моїх американських співгромадян? Нащо мені здалася та італійська? Я ж не планую туди переїжджати. Більше користі було б, якби я навчилася грати на акордеоні.

Але чому все і завжди повинно бути виправдано практично? Все життя я була слухняним солдатом: працювала, гарувала, завжди вчасно здавала роботу, дбала про своїх рідних, про свої ясна і свою кредитну історію, чемно голосувала і т. ін. Невже життя дається нам тільки заради обов’язків? Невже цієї чорної пори життєвих поразок я потребую бодай якогось виправдання, щоби почати вчити італійську з однієї єдиної причини: зараз це єдина річ, здатна принести мені щиру насолоду. І взагалі — що страшного в тому, щоб просто вчити іноземну мову? Це ж не одне й те ж, що у тридцять два роки вирішити стати прима-балериною нью-йоркського міського балету? Люди здатні вчити іноземні мови. Тому я записалась у лінгвістичну школу одного із центрів післядипломної освіти, знану також як Вечірня Школа для Розлучених Жінок. Мої друзі дивувалися. Ніхто навіть не запитав: «Навіщо тобі італійська? Може раптом Італія захопить Ефіопію[5] (цього разу успішно) і ти зможеш похвалитися, що знаєш мову, якою розмовляють аж у двох країнах?»

А мені просто страшенно подобалась італійська. Кожне слово було пташкою, що співає, магічним фокусом, трюфелем, що тане у роті. Я дріботіла додому під дощем, набирала гарячу ванну і лежала там у піні, читаючи сама для себе уголос італійський словник і відганяючи думки про розлучення і біль власного серця. Ці слова примушували мене сміятися з утіхи. Я стала називати свій мобільний il mio telefonino (тобто мій малесенький телефончик). Я перетворилася на одну з тих дивачок, які вічно кажуть ciao, дратуючи всіх навколо. Тільки я викликала подвійне роздратування, бо ще й пояснювала походження цього слова («Ви теж повинні це знати: слово ciao — це абревіатура фрази, яку вживали середньовічні венеціанці, вітаючись із близькими людьми — sono il suo schiavo, що означає «я — ваш слуга»»). Лише вимовляючи ці слова, я почувалася звабливою і щасливою. Адвокат із розлучення порадила мені не перейматися цим. У неї була клієнтка (кореянка за походженням), яка після болючого розлучення офіційно змінила своє ім’я на італійське, вважаючи, що так знову почуватиметься сексуальною і щасливою.

Можливо, я таки переїду до Італії.

 

7

 

Інша важлива річ, що сталася зі мною в цей період, — я відкрила для себе духовну практику. Стимулом стало знайомство зі справжнім живим індійським гуру, за що я довіку буду вдячна Дейвідові. Це сталося першого ж вечора, коли я потрапила до квартири Дейвіда і закохалася одночасно і в нього, і в його знайому індуску. Побачила на комоді фото чарівної жінки. «Хто це?» — запитала я. «Мій духовний учитель», — відповів Дейвід.

Моє серце пропустило удар, зашпорталось і впало долілиць. Потім підвелося, обтрусилося, глибоко вдихнуло і промовило: «Я теж хочу мати духовного вчителя». Я не обмовилася: це сказала не я, а моє серце. Я відчувала дивне роздвоєння всередині себе. На якусь мить мій розум вийшов із мого тіла провітритися, покрутився здивовано коло серця і мовчки запитав: «Справді?» «Авжеж, — відказало серце. — Саме так».

Потім розум трішки саркастично запитав у серця: «Відколи це?» І я вже знала відповідь на це запитання: «Від ночі, проведеної на підлозі ванної кімнати».

Боже мій, я таки прагнула мати духовного вчителя і вже уявляла, як це мусить відбутися. Мріяла, як ця неймовірної краси індійська жінка приходитиме до моєї квартири декілька вечорів на тиждень, ми будемо розпивати чаї, говорити про божественне, а вона даватиме мені завдання щось прочитати, пояснюватиме важливість тих дивних відчуттів, що я їх переживатиму під час медитацій.

Усі ці фантазії вмить розвіялися, коли Дейвід розповів мені, що ця жінка відома на весь світ, що у неї десятки тисяч учнів, більшість із яких ніколи не бачилися з нею особисто. Але тут, у Нью-Йорку, щовівторка збираються її прихильники, щоб разом помедитувати і поспівати мантри.

Дейвід попередив: якщо мене не лякає перспектива виспівувати ім’я Бога на санскриті разом із декількома сотнями інших людей, тоді можна піти туди разом.

Я пішла з ним наступного ж вівторка. І зовсім мене не налякали ці звичайні прості люди, що співали до Бога. Натомість я відчула, як моє серце піднімається ген за хмари разом зі звуками мантр. Повертаючись того вечора додому, я відчувала, як повітря проходить крізь мене, ніби я чисте лляне полотно, що сохне на вітрі; ніби Нью-Йорк зроблений із рисового паперу, а я сама така легка, що можу злетіти над дахами.

Так я почала щовівторка відвідувати спільні молитви. Згодом — медитувала щоранку, промовляючи древню санскритську мантру, яку гуру дає всім своїм учням (царську Ом Нама Шивая, що означає «я вклоняюсь божественному, яке живе в мені»). Потім — уперше почула наживо лекцію гуру, і від її слів у мене тілом побігли мурашки, навіть обличчям. І коли я почула, що вона має ашрам в Індії, то відразу зрозуміла, що мушу туди якнайшвидше поїхати.

 

8

 

Але поки що я мусила їхати в Індонезію за спецзавданням одного журналу. Саме в той момент, коли почувалась особливо жалюгідною, без грошей, без жодної живої душі поруч, сама-самісінька, заточена в «концентраційний табір для осіб у процесі розлучення», мені зателефонувала редактор одного жіночого журналу і запитала, чи не можу я за її рахунок поїхати на Балі, щоб написати історію про вакації з йогою. Натомість я поставила їй цілу низку запитань, що більшість із них були із серії «чому трава зелена?» і «чи можуть спасти ласти?».

Коли я зрештою опинилася на Балі (а це неймовірно чарівне місце), наш інструктор із йоги якось запропонувала нам зустрітися з балійським цілителем у дев’ятому поколінні (пропозиція, що не передбачає заперечення). І одного вечора ми всі до нього завітали.

Це був дрібненький літній чоловік із веселими очима, смаглявою шкірою червонявого відтінку і майже геть беззубим ротом. Не перебільшу, сказавши, що він дуже схожий на вчителя Йоду з «Зоряних воєн». Звати його було Кетут Лієр. Розмовляв ламаною і дуже кумедною англійською, але з нами був перекладач на випадок, коли цілителеві бракуватиме словникового запасу.

Інструктор із йоги попередила, що ми можемо поставити цілителю одне питання чи обговорити одну проблему, а він спробує зарадити з нашою бідою. Я цілими днями міркувала, щоб його таке запитати. Все, що спадало мені на думку, було якесь кострубате, на кшталт — чи можете ви зробити так, щоб мій чоловік дав мені розлучення? Або — чи можете ви зробити, щоб Дейвід знову жадав мене? Мені було соромно за власні думки — хто мандруватиме на край світу зустрітися з мудрим старим індонезійським цілителем, щоб той допоміг дати раду з хлопцями?

Тому, коли старий сам запитав, чого мені