Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

треба, я знайшла інші, справжніші слова. «Хочу мати міцні стосунки з Богом, — мовила я. — Іноді я відчуваю і розумію всю божественність цього світу, а потім втрачаю це відчуття, відволікаючись на свої маленькі бажання і страхи. Я прагну бути з Богом весь час. Але не хочу ставати монашкою і цілковито відмовлятися від насолод цього світу. Отже, мені потрібно навчитися жити у цьому світі і насолоджуватись його принадами, і одночасно бути з Богом».

Кетут сказав, що відповість на моє запитання за допомогою малюнка. Він показав ескіз, який створив якось під час медитації. Це була андрогінна людська фігурка з молитовно складеними руками. Вона також мала чотири ноги, та не мала голови. Там, де повинна бути голова, цвів буйний кущ папороті й квіток, а на місці серця усміхалося маленьке личко.

— Щоб знайти бажаний баланс, — мовив Кетут через свого перекладача, — ось такою ти мусиш стати. Треба добре опертися на землю, міцно триматися на ногах, так, ніби їх у тебе чотири, а не дві. Тоді ти зможеш утриматися на цьому світі. А ще маєш припинити дивитися на світ через голову. Ти повинна дивитися на світ через серце. Тільки так ти пізнаєш Бога.

Потім він запитав, чи можна глянути на лінії моєї долоні. Я подала йому ліву руку, і він склав мене, наче пазл із трьох частинок.

— Ти багато подорожуєш світом, — розпочав він.

Як на мене, це було досить очевидно, беручи до уваги сам факт мого перебування в Індонезії. Але я промовчала.

— У тебе щаслива доля, — продовжив він, — і удачі в ній більше, ніж у будь-кого, кого я бачив досі. Ти проживеш довге життя, матимеш багато друзів, багато вражень. Ти побачиш увесь світ. Але маєш одну біду — занадто багато переживаєш, занадто емоційно все сприймаєш, занадто нервуєшся. Якщо я пообіцяю, що ти більше не матимеш причин хвилюватися, хіба ти мені повіриш?

Я нервово кивнула, не ймучи йому жодної віри.

— Ти творча людина, — вів далі старий, — художник абощо. І тобі добре за це платять. Ти щедра і легко ділишся своїми грошима. Можливо, занадто щедра. А ось і ще одна біда. Ти втратиш відразу всі свої гроші.

— І станеться це дуже скоро, думаю, у проміжку від півроку до десяти місяців, — докинула я, думаючи про своє розлучення.

Кетут кивнув, ніби погоджуючись з моїми словами:

— Але не переймайся. Щойно ти все втратиш, незабаром усе до тебе знову повернеться. Твоє життя відразу налагодиться. У тебе буде два шлюби. Перший короткий, другий — тривалий. І у тебе буде двоє дітей…

Я чекала, що він казатиме далі, але цілитель чомусь замовк і насупився, видивляючись щось у мене на долоні. А потім промовив: «Дивно». Саме це слово не вельми хочеться почути з уст як стоматолога, так і провидця. Він зажадав, щоб я пересунулася просто під світло жарівки, щоб краще роздивитися всі лінії.

— Я помилився, — сказав старий. — Ти матимеш тільки одну дитину. Пізно. Дочку. Можливо. Якщо приймеш таке рішення… але є ще щось.

Він примружився, потім звів очі й цілком упевнено мовив:

— Невдовзі ти повернешся на Балі. Ти мусиш. Ти залишишся тут на три, а може, на чотири місяці, будеш моїм другом. Можливо, навіть житимеш тут із моєю сім’єю. Я матиму нагоду вчити з тобою англійську. Ніколи не мав учителя з англійської. А мені здається, ти добре розбираєшся у словах. Твоя творчість якось пов’язана з ними, правда ж?

— Так, — відповіла. — Я письменниця. Пишу книжки.

— Ти письменниця з Нью-Йорка, — погодився він зі мною. — Отже, ти повернешся сюди на Балі, житимеш тут і вчитимеш мене англійської. А я навчу тебе всього, що знаю сам.

Він підвівся і потер руки, ніби підтверджуючи свої слова.

Я відповіла:

— Якщо ви не жартуєте, пане, то я таки приїду.

Цілитель засвітився беззубою усмішкою і мило попрощався дитячою приказкою:

— Чекаю, аж хвостом махаю[6].

9

 

Така вже я людина: якщо індонезійський цілитель у дев’ятому поколінні каже, що в мене на долоні написано приїхати на Балі і пожити з ним чотири місяці, то я докладу максимум зусиль, щоби так і сталося. Так у мене і сформувалась ідея подорожувати протягом цілого року. Я дуже потребувала ще раз приїхати до Індонезії — цього разу вже своїм власним коштом. Це було очевидно. Втім, я і гадки не мала, як саме це реалізувати, беручи до уваги моє хаотичне і шалене життя. Я ж мусила не тільки довести до кінця власне розлучення (а це коштуватиме мені всіх грошей), а ще й розібратись із Дейвідом, а також із видавницями журналу — ось що стримувало мене від того, щоб отак просто взяти і рвонути кудись на три-чотири місяці. Але я неодмінно маю сюди повернутись. Як же інакше. Хіба віщун мені цього не напророчив? Проблема полягала ще й у тому, що я мріяла поїхати до Індії, в ашрам до своєї гуру, а така поїздка — це дороге задоволення, яке ще й потребує купи часу. А щоб іще дужче ускладнити собі життя, віднедавна я просто марила поїздкою до Італії. Дуже хотілося удосконалити свою італійську, а також пожити у середовищі, де існує культ насолоди і краси.

Усі ці бажання якось не надто між собою узгоджувались. Особливо відчутний був конфлікт «Італія-Індія». Яка частина мене важливіша: та, яка хоче їсти телятину у Венеції, чи та, що прагне прокидатися вдосвіта в ашрамі «суворого режиму» і розпочинати день із медитацій та молитов?

Великий суфійський поет і філософ Румі якось порадив своїм учням назвати три речі, що вони їх найбільше прагнули в житті, і перевірити, чи котресь бажання не суперечить іншому. Якщо такий конфлікт є, попереджав він, людина приречена бути нещасною. Краще жити життям, загостреним із одного кінця, стверджував він. Бо неможливо існувати гармонійно між двох крайнощів. А якщо все-таки вдасться якимось дивом прожити життя так, щоб, хоч і дорогою ціною, поєднати непоєднуване? Свою правду я сформулювала у запитанні до балійського цілителя: хочу поєднувати обидва світи. Я жадаю благ цього світу так само, як і божественної трансценденції — хочу подвійної слави для простого людського життя.

Я прагнула того, що греки називали kalos kai agathos — балансу доброго і красивого. За останні кілька років важких випробувань мені страшенно бракувало як одного, так й іншого. А щоб розквітнути, насолода і служіння вимагають простору без стресу. Я ж увесь цей час жила під асфальтним катком невгамовної тривоги. Як віднайти баланс між насолодою і служінням… нууу, мусить же існувати спосіб розгадати цю загадку. І мені здалося, що навіть із нетривалого перебування на Балі я можу цей спосіб віднайти. Можливо, навіть у того-таки цілителя.

Істота з чотирма ногами та кущами і квітами замість голови, яка споглядає світ через серце…

Тому я облишила вибір: Італія, Індія чи Індонезія? Вирішила, що хочу поїхати