Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

в усі три країни — і край. По чотири місяці на кожну. Рік на все. Це мало значно амбітніший вигляд, аніж «хочу купити собі новий пенал». Та саме цього я по-справжньому бажала. А ще знала, що хочу написати книжку. Я не мала на меті «відкрити» ці три країни. Про них уже все написано і без мене. Радше воліла докладно дослідити себе саму на тлі кожної з них, себе — у тому місці, що славиться традиційним вмінням щось одне робити дуже добре. Я хотіла опанувати мистецтво насолоди — в Італії, мистецтво служити Богу — в Індії, а в Індонезії — навчитися балансувати між двох попередніх мистецтв. І згодом, коли я таки наважилася собі зізнатись у власних мріях, то почала помічати щасливі збіги, скажімо те, що всі країни починаються на літеру «І»[7]. Досить символічно, коли йдеться про подорож у пошуках себе.

А тепер уявіть собі на хвильку, скільки чудових нагод для кпин я давала своїм друзям-мудрагелям: «Хочеш поїхати на три букви «І»? То чому б тобі не вирушити до Іраку, Ізраїлю та Ісландії? Є навіть краща ідея — чому б не гайнути на прощу до великого тріумвірату «І» — Ісліпу, І-95 та Ікеї[8] ?» А моя подруга Сюзан запропонувала створити громадську організацію з назвою «Розлучені без кордонів».

Та всі їхні жарти мене не обходили, адже я була підневільна без права на виїзд. Хоч ми з чоловіком уже давно не жили разом, але досі так і не змогли розлучитися. Я навіть вдалася до юридичного тиску на власного чоловіка і до всіх тих жахливих речей із моїх найгірших кошмарів про розлучення — висилала повістки, оформляла позови щодо його морального насильства, як того вимагають закони міста Нью-Йорк — документи, що не залишають місця для делікатності, жодного шансу на те, щоб сказати судді: «Агов, послухайте, це були дуже складні стосунки, я теж багато в чому помилялася і я шкодую про це, але все, чого прагну, це отримати дозвіл піти геть».

(Тут я роблю паузу і складаю молитви за мого чемного читача — нехай доля буде ласкава до вас, щоб вам ніколи не довелося розлучатися у Нью-Йорку).

Навесні 2003-го події сягнули точки кипіння. Півтора року по тому, як я пішла від свого чоловіка, він нарешті погодився обговорити зі мною умови розлучення. Так, він хотів готівку, будинок і договір оренди на мангеттенську квартиру — все, що я давно вже пропонувала. Але ще він вимагав того, до чого я б ніколи не додумалася — частину від гонорарів за ті книжки, що я їх написала в часі нашого шлюбу, і шматок можливого майбутнього гонорару за права на екранізацію мого роману. Отут я нарешті озвучила свій протест.

Місяці перемовин між нашими адвокатами, компроміси всіх ґатунків наближали нас по сантиметру до столу переговорів. Усе вказувало на те, що мій чоловік погодиться на новий варіант угоди. Це дорого мені коштуватиме, але битва у суді буде однозначно ще дорожча і забере купу часу, вже не кажучи про душевні сили. Якщо він підпише угоду, все, що мені залишиться зробити — заплатити і піти. І це було б дуже на мене схоже. Наші стосунки було вщент зруйновано. Навіть просто спілкуватися по-людськи ми вже не могли. Тому все, чого я прагнула, це дверей на вихід.

Утім, питання залишалося відкрите — підпише він угоду чи ні? Минуло ще декілька тижнів, поки він щось там уточнював. Якщо підписувати відмовиться, тоді тільки суд. А це означатиме, що я втрачу все до копійки після сплати всіх юридичних витрат. Але найгірше, суд — це щонайменше ще один згаяний рік. Тому хай би що вирішив мій чоловік (він досі був моїм чоловіком), від цього залежатиме, як я проживу весь наступний рік мого життя. Чи подорожуватиму я Італією, Індією, Індонезією, чи братиму участь у перехресних допитах під присягою десь у підвальних приміщеннях суду.

Кожного Божого дня я телефонувала своєму адвокату разів по чотирнадцять — є новини? — і кожного Божого дня вона запевняла мене, що робить усе можливе і сповістить мене, щойно дізнається, що угоду підписано. Хвилювання, з яким я жила протягом цього часу, було схоже на суміш з очікування виклику до кабінету директора і на результат біопсії. Мені б дуже хотілося сказати тут, що я була спокійна, мов майстер дзену. Але спокійна я не була. Іноді посеред ночі у нападах злості я витрушувала життя зі своєї канапи софтбольною биткою. А більшість часу жила у суцільному болю і депресії.

Тим часом ми з Дейвідом знову розійшлися. Цього разу здавалося, що назавжди. А може й ні — ми не могли цілковито відпустити наші стосунки. Мене часто навідувало гостре бажання пожертвувати всім заради кохання до нього. Іноді вмикався геть протилежний інстинкт — розмістити багато континентів і океанів між мною і тим хлопцем з надією віднайти свій спокій і щастя.

У мене з’явилися зморшки на обличчі — перманентні надрізи між бровами, сліди сліз і тривоги. Посеред усього цього безладу вийшла друком у м’якій палітурці книжка, написана кілька років тому, і я повинна була поїхати у скромне рекламне турне. За компанію я взяла свою товаришку Айву. Айва — моя однолітка, виросла у Бейруті, столиці Лівану. А це означає, що, коли я займалась спортом і проходила відбори у шкільні мюзикли десь у Коннектикуті, вона переховувалась у бомбосховищі п’ять ночей із семи, щоб не загинути. Гадки не маю, як можна пережити таку жорстокість у дитинстві і стати такою врівноваженою у дорослому віці, але Айва — найсмиренніша душа на світі. А ще вона має те, що я називаю «прямий телефон до Бога», спецлінія, цілодобовий особистий канал зв’язку Айви з Божественним.

Тож ми їхали через Канзас, я перебувала у своєму звичному стані спітнілої тривоги через розлучення — чи підпише він? — і сказала Айві: «Я не витримаю ще одного року в суді. Мені конче потрібно, щоб якась божественна сила втрутилась у цю справу. А що як узяти і написати петицію до Бога з проханням покінчити з отим розлученням якнайшвидше?» — «То напиши».

Я виклала Айві свої сумніви щодо молитви. Здебільшого я почуваюся некомфортно, просячи в Бога щось особливе для себе, бо, як на мене, це вияв слабкої віри. Я не люблю просити: «Чи міг би ти змінити це чи те в моєму житті, бо воно мені не дуже подобається?» До того ж — хтозна — а може, Бог має вагомі причини, посилаючи мені саме такі випробування. Тому для мене більш природно просити його про мужність прийняти з миром усі життєві негаразди, незалежно від того, як складаються обставини.

Айва чемно вислухала, а потім запитала:

— Де ти набралася такої маячні?

— Ти про що?

— З чого ти взяла, що ти не маєш права писати петиції з проханнями до Всесвіту? Ти його частина, Ліз. Ти невід’ємна частина і маєш повне право брати участь у творенні Божому, маєш право відчувати і бажати того, чого потребуєш. Тому чітко висловлюй свої побажання. Роби свою справу. Повір, її принаймні розглянуть і візьмуть до уваги.

— Справді? Це для мене новина.

—