Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

були найгірші з можливих обставин. Я була загнана, залежна і потребувала турботи більше за трійню недоношених новонароджених немовлят. Його відстороненість лише посилювала мою потребу в ньому, а моя потреба посилювала його відстороненість, аж поки він зрештою почав повний відступ під обстрілом моїх слізних благань: «Куди ти йдеш? Що з нами сталося?»

Порада для тих, хто має романтичні стосунки: чоловіки просто «обожнюють» таке.

Визнаю, я стала залежна від Дейвіда (на свій захист скажу, що він цьому сприяв, граючи роль «фатального чоловіка», і тоді, коли його увага до мене згасала, я переживала цілком передбачувані наслідки). Залежність — риса будь-якого любовного роману, що базується на пристрасті. Все починається з того, що об’єкт жаги обдаровує вас важкою галюциногенною дозою того, чого ви завжди прагнули, але навіть не наважувалися собі у цьому зізнатись — емоційного наркотичного коктейлю з блискавичного кохання та бурхливої радості. Згодом ви потребуватимете тієї інтенсивної уваги дедалі більше і більше з ненаситністю наркомана. І коли наркотик закінчиться, ви почнете хворіти, божеволіти, почуватися спустошеною (мовчу про обурення, що ви його відчуватимете до «наркодилера», який спершу посадив вас на цю голку, а зараз відмовляється продати чергову порцію, хоча раніше давав її за так, і ви знаєте, що він її має, але просто не дає, матері його ковінька). У наступному кадрі — ви, виснажена, трясетеся десь у кутку і готова продати душу чи пограбувати сусіда, аби лиш отримати цю дозу іще раз, а об’єкт вашої пристрасті бридиться вами. Він дивиться на вас, ніби вперше бачить, наче й не кохав вас іще недавно усім серцем. Іронія долі полягає в тому, що він не винен. Просто погляньте на себе. Ви зараз — жалюгідне мокре місце, істота, не знайома навіть сама собі.

Ось так. Ви досягнули кінцевої станції своїх пристрасних взаємин — повне і безжальне знецінення себе самої.

Той факт, що я нині можу спокійно про це писати — свідчення величної здатності часу зцілювати рани. Бо тоді я все сприймала геть інакше. Я втратила Дейвіда відразу після втрати попереднього шлюбу і після того, як моє місто пережило терористичну атаку. Це сталося під час найогиднішого процесу розлучення: життєвий період, який мій друг Браян означив як моторошну автомобільну аварію кожного Божого дня протягом двох років. Це справді було занадто.

Удень ми з Дейвідом проживали короткі раунди, коли нам було добре разом, але вночі, у його ліжку, я перетворювалася на єдиного, хто вижив після ядерної зими. Він демонстративно від мене дистанціювався, з кожним днем дедалі більше, ніби я була заразна хвора. Я почала боятися ночей так, ніби це була якась кімната тортур. Коли я лежала біля прекрасного і такого недоступного Дейвідового тіла, мене затягував вир самотності і я щонайдокладніше продумувала різні варіанти самогубства. Кожна моя часточка віддавала болем. Я почувалась так, ніби була якимось примітивним пружинним механізмом, що перебуває під значно більшим тиском, аніж здатен витримати, і ось-ось вибухне, загрожуючи здоров’ю тих, хто поруч. Я уявляла, як мої руки-ноги від’єднуються від тіла, намагаючись уникнути того вулкану нещастя, що на нього я перетворилася. Зазвичай Дейвід знаходив мене зранку на підлозі біля свого ліжка, скручену, як бездомний песик, на купі рушників.

«І що сталося цього разу?» — запитував він, іще один цілком виснажений мною чоловік.

Здається, за той час я схудла кілограмів на п’ятнадцять.

 

6

 

Але не все тоді було так уже й погано.

Тому що Бог ніколи не грюкне дверима перед твоїм носом, не вручивши попередньо пачки цукерок[4]. Чудові речі ставалися зі мною у сутінках сумних подій. По-перше, я нарешті почала вивчати італійську. А ще — зустріла індійського гуру. І, зрештою, один старий цілитель запросив мене приїхати і пожити разом із ним в Індонезії.

Але все по черзі.

Життя почало налагоджуватися, щойно я на початку 2002 виїхала від Дейвіда і винайняла квартиру самостійно — вперше у своєму житті. Для мене це було досить обтяжливо, оскільки я виплачувала кредит за приміський будинок, у якому тепер ніхто не жив та який мій чоловік заборонив продавати, поки я з останніх сил намагалася втриматись на плаву, оплачуючи послуги юристів та психотерапевтів. Щоб вижити, мені конче потрібна була окрема однокімнатна квартирка. Щось на кшталт санаторію чи госпіса для власного одужання. Я пофарбувала стіни у найтепліший колір, який тільки могла знайти, щотижня купувала живі квіти, так ніби провідувала себе у лікарні. Моя сестра подарувала мені на новосілля грілку (щоб я не почувалася самотньо в холодному ліжку). Я так і спала щоночі з грілкою під серцем, лікуючи його як спортивну травму.

Ми з Дейвідом розійшлися остаточно. А може, і не остаточно. Важко тепер пригадати, скільки разів ми сходились і розходилися за ці місяці. Ми навіть виробили власний ритуал — я йшла від Дейвіда, відновлювала свою силу і впевненість, а потім його пристрасть до мене спалахувала знову (підживлена моєю силою і впевненістю). Поважно, тверезо та інтелігентно ми обговорювали можливість «почати все спочатку» завжди з якимось новим притомним планом, який би мав мінімізувати наші теперішні розбіжності. Ми старанно робили спробу за спробою. Бо як можуть дві безтямно закохані одне в одного людини не бути «навіки разом»? Так мусило бути. Хіба ні? Вкотре возз’єднані, зі свіжими надіями на світле майбутнє, ми проживали разом кілька наркотично щасливих днів. Іноді навіть тижнів. Поки врешті-решт Дейвід знову від мене відсторонювався, а я не хапалася за нього (чи, можливо, я хапалася, а він відсторонювався — ми так і не з’ясували, що було насправді). Зрештою я знову опинялася сама серед своїх руїн. А він — десь далеко від мене.

Дейвід був моєю приманкою і отрутою.

Та під час періодів розставання, хоч як було важко, я вчилася жити сама. І це заклало в мені зародки внутрішнього поступу: я відчувала його слабкі поштовхи. Хоч доля і далі скидалася на масову автокатастрофу на трасі Нью-Джерсі під час канікул, але я робила перші несміливі кроки у нове життя, де я сама собі господиня. Коли не прагнула накласти на себе руки через розлучення чи вкоротити віку через драму з Дейвідом, то відчувала, можна сказати, неймовірну радість, виявивши цілі вагони часу і простору у власних днях, де я могла ставити собі радикально нове запитання: «Ліз, а що ти хочеш робити?»

Більшість часу (досі мала багато клопотів із процесом розірвання шлюбу) я навіть не наважувалася пробувати відповісти на це запитання. Могла тільки тихо радіти, що воно є. А коли нарешті наважилася, то дуже обережно. Я дозволила собі висловлювати маленькі, як дитячий крок, побажання на кшталт — «я хочу взятися за йогу» або «я хочу піти з цієї вечірки раніше, щоб почитати книжку», чи «я хочу купити собі новий пенал». А ще одне дивне бажання, що виринатиме знову і знову, — «я хочу вивчити італійську».

Багато років я мріяла опанувати цю мову, що була для мене прекрасніша за троянди, та все не могла знайти