Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

наші практичні справи за декілька годин із калькулятором, здоровим глуздом і дрібкою доброї волі стосовно людини, яку колись так вірно любили. Моєю початковою пропозицією було продати наш будинок і поділити всі статки «п’ятдесят на п’ятдесят». Я і гадки не мала, що може бути якось інакше. Втім, мій чоловік вважав такий поділ несправедливим. Тоді я підвищила ставки і запропонувала трішки інакший варіант «п’ятдесят на п’ятдесят» — він забирає всі активи, а мені залишається вся провина. Але і з такою пропозицією ми не дійшли згоди. Я розгубилась. Як продовжувати торги, якщо ти віддав уже все? Я більше нічого не могла зробити, тільки чекала на його пропозицію. Моє почуття провини за те, що це я його покинула, заблокувало будь-яке бажання залишити собі хоч копійку з тих грошей, які я заробила за останніх десять років. Більше того, через недавно віднайдену духовність для мене було дуже важливо уникнути війни. Тому я посіла таку позицію — не захищатись і не нападати на нього. Тривалий час, усупереч колективній думці людей, які за мене переживали, я і на гадці не мала радитися з юристом, бо вважала це воєнними діями. Я хотіла бути вся така Магатма Ґанді у цьому конфлікті. Хотіла бути вся така Нельсон Мандела у цьому конфлікті. Не розуміючи тоді, що вони обидва — і Ґанді, і Мандела — були юристами.

Минали місяці. Моє життя зависло в чистилищі, поки я чекала, коли мене відпустять на волю і на яких умовах. Ми жили окремо (він переїхав у квартиру на Мангеттені), але це не допомогло. Рахунки накопичувалися, кар’єра застрягла, будинок почав руйнуватись, а мовчанку мій чоловік переривав лише, щоб нагадати, який же я кримінальний злочинець.

А ще був Дейвід.

Усі труднощі й травми тих бридких років, поки тривало розлучення, були примножені ще однієї драмою на ім’я Дейвід — хлопець, у якого я закохалася, поки намагалась утекти зі свого шлюбу. Я сказала, що закохалась у Дейвіда? Я мала на увазі, що випірнула зі свого заміжжя й опинилася просто на руках у Дейвіда — точнісінько, як мультяшні циркачі кидаються вниз головою з високої платформи, пірнають у маленьку склянку з водою і зникають. Я вчепилася у Дейвіда, щоб урятуватися від шлюбу, так, ніби він був останнім гелікоптером, що покидав Сайгон. Я навішала на нього всі свої надії і сподівання на щастя та спасіння. І — так, я його кохала. Але якби, щоб змалювати свої почуття до Дейвіда, можна було використати слово сильніше, ніж «відчайдушно», — я б це зробила. Відчайдушна любов — найважча з усіх форм любові.

Я переїхала до Дейвіда відразу, як покинула свого чоловіка. Він був — і є — дуже вродливий юнак. Народжений у Нью-Йорку, актор і письменник, з тими-таки карими вологими італійськими очима, що вони завжди (я, здається, про це вже згадувала?) просто розпорювали мене по швах. По-житейському мудрий, незалежний, брутальний, духовний і дуже спокусливий вегетаріанець. Бунтар із Йонкерса, що практикує йогу і пише вірші. Персонально відібраний Богом сексуально звабливий новобранець бейсбольної команди. Більший за життя. Більший за більше. Чи принаймні таким він був для мене. Коли моя краща подруга Сюзан уперше почула, як я про нього розповідаю, помітила, яким збудженим стає моє обличчя, то промовила: «О Боже мій, люба, у тебе серйозні проблеми».

Я познайомилася з Дейвідом, коли він брав участь у виставі за мотивами моїх оповідань. Він грав героя, якого я вигадала, і це було дуже символічно. З відчайдушною любов’ю завжди так, хіба ні? Ми вигадуємо собі партнерів, вимагаємо від них бути саме такими, як нам потрібно, а потім почуваємося спустошеними, коли ті відмовляються грати роль, що ми її для них створили.

Утім, упродовж тих перших місяців, коли він іще був моїм романтичним героєм, а я — його живою мрією, ми з Дейвідом чудово проводили разом час. Ми так пасували одне одному, так тішились одне з одного — я й уявити собі не могла, що все це можливо. Ми вигадали свою власну мову. Робили одноденні вилазки за місто чи їздили кудись далеко. Підіймалися на вершини, пірнали у глибочінь і планували спільні подорожі у різні куточки Землі. Ми отримували більше насолоди, стоячи в черзі десь у відділі автотранспорту, ніж деякі пари за весь час медового місяця. Ми називали одне одного однаковими пестливим іменами, щоб бути якнайближче. Ми складали плани, клятви, обіцянки і спільне меню на обід. Він читав мені книжки і прав мої речі. Коли це сталося вперше, я подзвонила Сюзан і повідомила про це чудо із чудес, так ніби побачила верблюда у телефонній будці. Я сказала: «Чоловік щойно виправ мої речі, а делікатні — навіть прав руками». І вона ще раз повторила: «Боже мій, люба, у тебе серйозні проблеми. Ти вскочила у справжню халепу».

Перше спільне літо Ліз і Дейвіда скидалося на монтаж із кадрів усіх романтичних мелодрам, які вам тільки випадало бачити: ми плескаємося у прибої, біжимо, тримаючись за руки, через золотисті поля на захід сонця. Тоді я ще мала надію, що моє розлучення закінчиться по-доброму, а літня відпустка і була останньою спробою для нас із чоловіком відволіктись і заспокоїтися. Мені було так просто не думати про свої рани посеред такого щастя. Однак літо (знане також під назвою «перепочинок») закінчилося.

9 вересня 2001 року я востаннє зустрілась із чоловіком віч-на-віч, іще не знаючи, що кожна наступна зустріч відбуватиметься за присутності посередників-адвокатів. Ми повечеряли в ресторані. Я спробувала поговорити про нашу сепарацію, але натомість ми тільки посварилися. Він дав мені зрозуміти, що я брехуха, зрадниця, що він ненавидить мене і більше не збирається зі мною розмовляти. Два ранки потому я прокинулася після важкого сну і довідалась, що викрадені літаки врізались у дві найвищі споруди мого міста. Таким чином щось непорушне перетворилося тепер на тліючу лавину уламків. Я зателефонувала своєму чоловікові — переконатися, що з ним усе гаразд, ми разом оплакали катастрофу, але до нього я так і не пішла. Впродовж тижня, коли всі ньюйорківці забули про будь-яку ворожість на тлі тієї трагедії, я так і не поїхала до свого чоловіка. Отже, ми обоє остаточно зрозуміли, що між нами все безповоротно закінчено.

Не перебільшу, сказавши, що я взагалі не спала протягом наступних чотирьох місяців.

Здавалося, що я вже давно розсипалася на кавалки, але тоді (разом із очевидним крахом усього світу) моє життя перетворилося на суцільне місиво. Мене аж пересмикує, коли згадую, що навісила на Дейвіда за ті місяці, що ми прожили разом після теракту 9/11 і мого розлучення з чоловіком. Уявіть його почуття, коли він бачив, як найщасливіша і найупевненіша жінка з усіх, що йому випадало зустрічати, залишаючись на самоті, перетворювалася на чорну діру бездонного горя. Я плакала не перестаючи. Саме тут він і здався. І я побачила зворотний бік свого пристрасного романтичного героя — Дейвіда-відлюдника, холодного на дотик, який потребував персонального простору завбільшки з територію, необхідну для отари американських бізонів.

Цей несподіваний емоційний крок назад був би для мене ударом навіть за найсприятливіших умов, беручи до уваги той факт, що я є найемоційнішою формою життя на планеті (щось схоже на суміш золотистого ретрівера і риби-прилипайли). То